Ляшенко Гліб, 3 курс, Державний навчальний заклад "Вище професійне училище № 11 м. Хмельницького"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яровець Оксана Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Небо для повітряних зміїв, а не ракет…

Війна — це слово, яке назавжди залишиться в пам’яті кожного, хто пережив ці жахливі події. Війна змінює людей, міста, країни і цілий світ. Для багатьох із нас війна стала невід’ємною частиною повсякденного життя, що почалося 24 лютого 2022 року.

І ось уже минуло 1000 днів.

1000 днів війни… Ця цифра здається нереальною, коли згадуєш усе, що сталося за цей період. Я був звичайним учнем у Харкові, коли війна неочікувано увірвалася в моє життя і змінила його назавжди. Мені довелося залишити свій рідний дім, місто, в якому я виріс, і люблю та переїхати до Хмельницького разом із сім’єю.

Це був початок довгого шляху, сповненого випробувань, а також нових можливостей.

Той день, коли ми покинули Харків, я пам’ятаю як сьогодні. Звуки вибухів, сирени, напружені обличчя батьків і швидко зібрані валізи — все це здавалось нереальним, наче кадри з фільму, який ти дивишся, але не можеш усвідомити, що це відбувається саме з тобою.

Ми покидали наш рідний Харків, наш дім, друзів, родичів. Я не знав, що чекає мене попереду, але відчував страх і тривогу.

Коли ми приїхали до Хмельницького, місто було для мене чужим. Я нікого не знав, не розумів, як почуватися в новому оточенні, у новому закладі освіти. Спершу було дуже важко. Я сумував за друзями, з якими ми разом проводили вільний час після уроків, готувалися до контрольних, сміялися та мріяли про майбутнє.

Все це тепер здавалося таким нереальним та далеким, ніби відбувалося у іншому житті.

Поступово дні минали, і війна стала рутиною. Проте ця рутина не була звичною. Вона була важкою, сповненою втрат. За цей час я навчився цінувати кожну хвилину миру, кожну можливість побачити рідних. Від простих щоденних речей, як чашка гарячого чаю за ноутбуком чи прогулянка містом, я почав отримувати справжнє задоволення. 

1000 днів війни навчили мене цінувати прості речі: можливість навчатися, бачити новий день, спілкуватися з друзями.

Я вірю, що після всіх цих випробувань ми обов’язково побачимо світло в кінці тунелю і зможемо повернутися додому.

Але поступово, день за днем, щось стало змінюватися. В училищі до мене почали підходити педагоги, одногрупники, запитували, як я і моя родина тримаємося, як ми живемо. Спочатку я почувався незручно, але їхня підтримка була щирою. Вони допомагали мені адаптуватися до нових умов, розповідали про місцеві звичаї, ділилися своїми історіями.

Я не очікував, що знайду тут справжніх друзів, але саме так і сталося.

Цей час навчив мене багато чого. Я зрозумів, що справжні друзі — це ті, хто залишається поруч навіть тоді, коли життя стає складним. Я побачив, як важливо підтримувати один одного, ділитися теплом і турботою в найважчі часи. Мені довелося подорослішати швидше, ніж я очікував, але саме підтримка нових друзів і сім'ї допомогла мені пройти через ці випробування.

Хмельницький став для мене другим домом, хоча Харків завжди залишається в моєму серці.

Нові друзі в Хмельницькому стали частиною мого життя, і разом ми йдемо далі, з надією і вірою в перемогу. Ми тримаємося разом, підтримуємо одне одного, і це дає сили йти вперед. Адже попри все, що сталося, я знаю, що ми зможемо подолати всі труднощі.

І хоча війна забрала багато, вона також показала мені, наскільки важлива дружба і єдність.

Я радію тому, що я українець, що у нас найхоробріші воїни в світі, які показують кожний день свою силу, стійкість та волю. Вони впевнено крокують  до перемоги. Наша нація не зламається, бо ми маємо найсильнішу зброю  - любов до нашої рідної землі. Я – українець, частинка нашої нації, і дуже цим пишаюся. Я вірю в нашу перемогу.

Наша поранена країна обов’язково підніметься з руїн, і як чарівний птах фенікс, розправить  широко свої крила та вільно полетить в щасливе майбутнє.