Степаненко Валентина, 10 клас, Костянтинівський ЗЗСО I-III ступенів №4 Костянтинівської міської ради Краматорського району Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маркович Олена Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У далекому 1991 році Україна стала на тернистий шлях боротьби за свободу.   Довгі 33 роки і донині наша країна продовжує боротися за свою незалежність, щодня  стикаючись з випробуваннями, які вимагають бути сильними.

Це не просто війна за нашу територію, це війна за існування нашої нації.

24 лютого 2022 року моє тихе та розмірене життя розкололось на «до» та«після» через повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Моє «до»  було чудовим: безтурботне шкільне життя і поряд рідна сім’я, рідні люди. Було спокійно та затишно на душі. Тоді я зрозуміла, що таке щастя. Воно, щастя, пахне тільки-но спеченим хлібом, квітучим садом, мирним та спокійним життям.

Моє «після» - це війна. А вже саме це слово має присмак гіркоти та болю за страждання моєї країни та населення.

Вона, війна, принесла з собою геноцид мого народу та страх, відібрала спокій у мене, моєї родини - у всіх і кожного зокрема. І це страх не тільки за своє  життя, а й за життя своїх рідних.

Пам’ятаю, як  за місяць до війни (ще у 7 класі) ми читали літературний твір Любові Пономаренко «Гер переможений». Тоді на уроці з учителькою розмовляли і визначали, що несе в собі слово «війна». Було зрозуміло, що щось жахливе.

Але тоді здавалось це таким далеким і малоймовірним, що ми якось не дуже так і переймалися. Ніхто не хотів вірити, але реальність була жахлива.

Ворог атакував Харків, Суми, Київ... Війна знищила Бахмут, Соледар, Маріуполь, Авдіївку та багато інших міст і сіл України. Коли КАБами починають бомбити моє рідне село, то перш за все я хвилююся за своїх матусю, бабусю, маленьких сестричок - це найдорожче, що в мене є.

Також дуже боляче дивитися на окупацію наших міст та селищ. Там теж живуть такі ж родини, як моя – працьовиті, миролюбні, дружні.

Моя родина – то  моє джерело  любові та  спокою, з якого я черпаю сили. Все своє життя вони старанно працюють, не покладаючи рук. До чого ж тільки не торкалися їхні працьовиті руки! Нашій рідній землі вони віддають усю свою любов та турботу, а земля щедро нагороджує їх за роботу великим врожаєм. Мої дядько Максим та дідусь допомагають нашим захисникам – ремонтують та лагодять  пошкоджену в тяжких боях техніку.  

Мужньо стоїть на захисті нашої Батьківщини мій дядько Андрій. Він від самого початку повномасштабного вторгнення воює за нашу неньку Україну, за мир і спокій не тільки моєї родини, а й усієї країни.

Ми щиро віримо, що зовсім скоро закінчиться війна. Вся моя родина щиро молиться за дядька Андрія та за всіх, хто боронить нашу незалежну Україну. Ось така моя родина, безмежно пишаюся нею!  

Вірю: зовсім скоро всі українці будуть вільні й щасливі на своїй землі, бо, як писав Олександр Олесь:

Стоять твої вірні сини навкруги
З шаблями в руках на сторожі…

…І прапори рідні в кривавих боях
Ніколи не вкрити ганьбою!

Завершити свій роздум хочу пророчими, на мою думку, словами того ж автора:

Живи, Україно, живи для краси,                            
Для сили, для правди, для волі!..
…До суду тебе не скують ланцюги,
І руки не скрутять ворожі…
Слава Україні! Героям слава!