Амеліна Сніжана, 9 клас, Валківський ліцей №2 Валківської міської ради Богодухівського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Овчаренко Олена Анатоліївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022. Ранок… Ніч була якоюсь тривожною, ніби щось мало статися… І ось настає момент, який змінив усе життя…

Шоста ранку… Несподіваний дзвінок маминої подруги, який розділив наше життя на ДО і ПІСЛЯ… Ранкове пробудження розірвало слово «Війна» і несподівані звуки вибухів…

Подруга повідомила, що їхнє містечко, що знаходиться поруч із Куп’янськом, обстрілюють ракетами та градами…

Спочатку був шок – як так? А потім паніка – що робити? Я бачила, як мама панічно збирає якісь речі, телефонує бабусі та сестрі, як намагається щось мені говорити… Тоді я ще не могла усвідомити всього, що відбувається. Усвідомлення прийшло, коли ми вибігли на вулицю, де зустрілися з нашими рідними, - і в цей момент почався обстріл нашого міста…

І сьогодні я не можу знайти слова, щоб описати свої почуття… Але тепер я знаю вартість таких слів як «життя», «смерть», «страх», «відчай»…

Уперше в житті я потрапила до бомбосховища, де відчула своїм ще дитячим розумом ціну життя, а не комфорту з гаджетами, інтернетом…  Єдине, що я там чула, це питання – як і чому росія напала на нашу квітучу, мирну та гарну Україну… Минали години, а вони тяглися тоді дуже повільно, без зв’язку, без новин, без світла і води…

Вперше в житті після кількагодинного обстрілу я пережила панічну атаку…

Під час наступних обстрілів мене заспокоювали лише обійми моєї тітки, яка намагалася хоч якось заспокоїти нас всіх, хоча їй теж було страшно. Пізніше вона сказала, що коли обіймала нас усіх, то думала про те, що коли прилетить ракета до нас, то головне що ми всі разом… Ми вперше так відверто говорили про смерть…

Два довгих тижні, які видалися нам вічністю, ми провели у сховищі, а коли змогли вийти на поверхню, то виявилося, що наше місто Куп’янськ окуповане ворогом.

І знову страх, і знову біль, і знову нерозуміння що робити. Ми були в окупації сім місяців, тому що не було можливості виїхати із міста. Місяць ми були без світла, газу та води, і тоді моїм порятунком було лише живе спілкування з друзями та, як не дивно, книги… Саме тоді я почала читати та хоч на якийсь час відволікатися від усіх проблем. Також я писала вірші, та тільки з ними я ділилася своїми справжніми почуттями. Я дуже часто ходила прогулюватися зі своєю собакою, яка, на жаль, померла, від розриву серця…

Скільки страху довелося нам пережити тоді… Найбільше було страшно, коли поповзли чутки, що ворог знущається над тими родинами, де чоловіки воюють за Україну… Мій вітчим також стоїть на захисті нашої країни!

Мабуть, на все життя запам’ятаю той ранок, коли, прокинувшись, побачила біля свого ліжка кацапа з автоматом… Виявилося, що вони у нашому будинку шукали колишніх українських військових… Пам’ятатиму той день, коли вони прийшли до нас у квартиру та почали матусю на моїх очах під прицілом пістолетів змушувати працювати на російську владу. Я молилася, щоб вони нічого нам не заподіяли…

Мабуть, Бог почув мої думки, бо саме тоді ми дізналися, що є можливість виїхати з міста. Того ж дня ми зібрали речі, попрощалися з нашою домівкою та близькими для нас людьми (як виявилося з деякими на завжди) і виїхали з окупації.

Здавалося, що дорозі до спокійного життя не буде кінця… Дев’ятнадцять блок-постів… постійні загрози обстрілів мирних транспортних засобів… Полегшення ми відчули лише коли побачили перші будинки Харкова… У дорозі ми дізналися, що наше місто звільнили ЗСУ, що його постійно обстрілюють, але нам повертатися вже НІКУДИ…

Багато хто з наших близьких виїхав, а деякі залишилися у тому місті назавжди і разом з ними справжня та щира маленька я.

Життя в окупації зробило мене, дванадцятирічну тоді дівчинку, сильнішою… Але як же я хочу це все забути! Натомість хочу, щоб усі мої близькі були живими, повернутися до рідної домівки… Але, на жаль, це назавжди залишиться лише моєю мрією, тому потрібно цінувати кожну мить життя, радіти життю, яке у нас є, адже потім в один момент цього усього може більше ніколи не бути.