Лариса Тимофєєва, вчитель

Дмитрівський ліцей Миколаївської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Я вчителька української мови та літератури звичайної сільської школи. Школи, від дверей якої до лінії зіткнення приблизно 80 кілометрів. Далеко це чи близько? Коли чуєш звуки артилерії в тиші ночі або затамовуєш подих, коли лунає тривожна сирена, ця відстань перестає бути цифрою – вона стає відчуттям, яке весь час пульсує десь усередині.

У нас у школі війна – це не просто новини чи повідомлення в телефоні. Це частина нашого повсякдення.

Щоранку ми з учнями починаємо з хвилини мовчання, вшановуючи пам'ять героїв, які віддали життя за нашу свободу. Кожне ім’я, яке ми вимовляємо, залишає відбиток у серці, бо ми знаємо, що за цифрами та зведеннями втрат стоять справжні люди, такі самі, як ми.

Дивлячись в очі моїм семикласникам, я бачу в них не тільки тривогу, але й світло.

Вони вчаться гідності й патріотизму не лише на уроках, а й у повсякденних справах, бо допомога нашим захисникам стала частиною їхнього дитинства. Разом із колегами ми організували волонтерський пункт. Учителі, діти та їхні батьки щодня готують смаколики для наших воїнів. Випікаємо пиріжки, варимо борщі, готуємо консервації – усе це відправляємо на передову. Ми вкладаємо у ці страви не лише продукти, а й тепло наших сердець, наче через ці пакунки хочемо передати нашим солдатам часточку дому.

Часто разом із учнями ми плетемо маскувальні сітки для фронту. Ця робота стала своєрідною медитацією – петелька за петелькою ми вкладаємо свої надії й прохання, аби наші захисники залишалися в безпеці.

Кожен вузлик на сітці – це маленька молитва за того, хто ховатиметься під цією тканиною в найближчому бою. Діти розуміють важливість цієї роботи, і в їхніх рухах відчувається повага та серйозність, яким позаздрили б і дорослі.

На моїх уроках ми говоримо не тільки про граматику чи літературу – ми вчимося бути гідними громадянами своєї держави. Кожен твір, кожен вірш ми читаємо крізь призму того, що зараз відбувається в нашій країні. Я вчу дітей не лише розуміти тексти, а й цінувати свою землю, мову, державу. Ми говоримо про наших захисників – тих, хто зараз відстоює наше право на свободу.

Діти вчаться поважати тих, хто ризикує життям, щоб ми могли продовжувати навчатися, працювати й жити.

Війна змінила нас усіх. Вона зробила сильнішими, але водночас відкрила новий рівень вразливості. Ми навчилися плакати тихо і радіти гучно. Ми цінуємо прості речі – дзвінок від друга, безпечний день, можливість обійняти рідних. Щоразу, коли я бачу посмішки своїх учнів, я відчуваю вдячність, бо ці посмішки – доказ того, що ми живі.

Бути вчителем під час війни – це не просто передавати знання. Це підтримувати, надихати та показувати, що навіть у найтемніші часи ми можемо знаходити світло.

Я знаю, що в ці хвилини наші солдати, десь далеко на фронті, теж вірять у це світло. Вони борються за майбутнє – за майбутнє моїх учнів, за майбутнє нашої України. І я роблю все, що в моїх силах, аби виховати цих дітей гідними людьми, які колись продовжать будувати нашу країну.

Ця війна змінила мене як учителя і як людину. Але вона також показала, наскільки ми сильні, коли об’єднані. Кожен із нас, на своєму місці, наближає перемогу – хтось зі зброєю, а хтось із книжкою в руках чи домашнім пиріжком для солдата. І поки наші діти вчаться любити свою землю та поважати тих, хто її захищає, я знаю: ми вистоїмо. Ми переможемо. І ця перемога буде нашою спільною – як тих, хто на фронті, так і тих, хто підтримує їх у тилу. 
Тримаємось і віримо!