Олександра Черенкова, 9 клас

ОЗЗСО "Бужанський ліцей Бужанської сільської ради Звенигородського району Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Ковальська Тетяна Миколаївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Життя в умовах постійних змін і невизначеності - це досвід, який формує сильну особистість.

Я пережила кілька переїздів: з м. Сіверська до с. Браниця (Чернігівської області), з с. Браниця до м. Бобровиця (Чернігівської області), з м. Бобровиця на Черкащину в с. Тихонівка) і поранення татуся та старшого брата (найважчі періоди мого, нашого життя), які захищають Україну від російських окупантів. Це зробило мене тією, хто я є сьогодні. Але за кожним новим початком приховані вічний смуток і туга за тим, що було залишено в минулому.

Мимоволі, лечу на крилах пам’яті туди, де народилась, де пройшло моє щасливе дитинство, де лишилась частина моєї душі.

Мій любий Сіверськ! Місто на березі річки Бахмутка, яке колись мало назву «Яма», з наявністю 8 курганів, з поселенням епохи міді та бронзи, з розвиненою інфраструктурою та промисловістю, з мальовничою природою та прекрасними людьми, схоже на рай…Тут були мій дім, моя школа, мої вчителі, мої друзі, тут була разом моя сім’я…

Російська авіація, обстріли артилерії та мінометів, гнітюча атмосфера війни змусили нас (маму, тата, старшого брата і мене) спочатку ховатись у погребі. Потім, щоб зберегти життя, перечекати ворожу атаку, ми бігли до дідусевого маєтку через город: там був ліпший льох. Було страшно. І тільки мамині обійми й татові чіткі рішення надавали мені відчуття умовної безпеки.

У тихі дні ми думали, що все закінчилося, і відмовлялися від переїзду.

Та все ж змушені були залишити місто … Я втрачала не тільки фізичний простір, але й близьких людей. Кожен день був пронизаний страхом за тих, хто залишився там, чи далеко від мене. Це було морально важко. Моє єство не могло прийняти дійсність. Відчувалася пустка, яку заповнив пекучий біль.        Здавалося, що до цього не можливо звикнути. Та завдячуючи тому, що поруч були мої рідні, котрі підтримували мене й огортали своєю любов’ю, увагою, я поступово адаптувалася до нових умов.

Кожен переїзд приносив із собою одночасно відчуття втрати та нові можливості.

У кожному новому місті я шукала знайомі обличчя, але часто стикалася з самотністю і тугою за домом, котра стала постійним супутником, нагадуванням про те, що світ навколо мене змінився назавжди. Кожен новий знайомий ставав не заміною, а можливістю створити нові зв’язки, співпрацю, взаємодію.

Я зрозуміла, що туга за домом може бути джерелом сили. Вона нагадує мені про те, що я жива, і про те, що важливо будувати нові стосунки, створювати свій простір там, де ти є.

Найважчим для мене є не фізична робота, а очікування на дзвінок від тата і мого брата. Поговоривши з ними, я літаю, як на крилах, а в «період тиші» - неймовірні переживання та тривога «заморожують» мене на тривалий час.

Після реабілітації, тато повернувся в свою частину і продовжує захищати нашу країну.

Брат на часі знаходиться ще на лікуванні. Я всіляко підтримую його. Так хочеться обійняти їх і не відпускати!

Я перестала соромитись сліз, збагнувши, що позбавляюся невимовного болю, й натомість наповнююсь любов’ю, надією, вірою в краще. 

Попри всі труднощі, які мені довелося пережити, я навчилася знаходити радість у простих речах і цінувати людей навколо, більш чутливо ставитись до їх переживань, вияву емоцій. 

Патріотизм і стійкість Захисників України (в тому числі й батька та брата), активна позиція учнів, батьків, вчителів, громадськості, приклад стійкості моєї мами, стали для мене уособленням надії й впевненості в тому, що ми переможемо, і життя повернеться в кожне, знищене варварами, місто і село. Навіть із попелу відродиться Україна, бо вона живе не тільки у нашому серці, а й у підсвідомості кожного українця!