Переселенка Валерія з дочкою вимушені були покинути рідне місто після декількох «знаків» від ангела-охоронця, що залишатися небезпечно

Я не можу не думати, я не можу не згадувати цей день - 16 травня 2022 року. Донецька область, місто Бахмут. Я навіть не знаю, що страшніше: що ми ледве не загинули чи те, що моя дитина відчула, що таке війна, і що це відбувається з нами, з нею.

Ти їдеш за кермом центром міста, а навколо вибухи. Ти розумієш, що ворожий літак вже бомбить центр міста. І таке відчуття безпорадності! Не знаєш, куди бігти, що робити і де сховатися. Мозок не працює зовсім. Одна думка: «Треба додому, там безпечно».

Безпечно, але не в той день. Мозок прокручує тисячу «а якби». А якби ми приїхали на півхвилини раніше, то шмат тої деревини впав на нас… А якби я не затрималася в магазині… А якби я приїхала раніше… А навіщо я зайшла в той магазин?.. Приїхали би раніше, то встигли б зайти вже до квартири. А якби він прилетів учора? Ще учора моя донька сама цією дорогою ходила до магазину за морозивом. У нас з нею, мабуть, дуже сильний янгол-охоронець - іншого пояснення не маю.

Коли був перший приліт, ми були на вулиці, так близько до епіцентру, що не одразу зрозуміли, що трапилося. Що щось не так, я зрозуміла по тому, що навколо падала бита цегла. Ми забігли додому. Пролунали ще вибухи, з’явився смог чи чорний туман, такий, що нічого не було видно. І їдкий запах пороху, такий, що дихати неможливо.

Вибух за вибухом. По відчуттям, наче падало в нашому дворі, але насправді прилітало в будівлю навпроти. Я думала, що все - немає нашої машини, моєї улюбленої ластівки. Та в нашій родині є янгол-охоронець. Усе подвір'я всипано битою цеглою. Шмат цегли навіть прилетів нам на балкон третього поверху. Але ні донька, ні я, ні машина не ушкоджені. Усе засипано цеглою і уламками. А ми цілі! Після цього я зрозуміла, що це знак, і що в місті вже небезпечно.

В рідному місті ми мали свою квартиру, мали улюблену роботу. Донька навчалася в школі, в 5-му класі. Зараз вона сумує за своїми вчителями і однокласниками. Але найбільше вона сумує за волейболом, за своєю найкращою тренеркою Оленою Вікторівною. Донька професійно займалась волейболом, приймала участь в змаганнях, планувала вступити до Донецького вищого училища олімпійського резерву ім. Бубки і пов’язати свою кар’єру зі спортом. Але війна зламала наші плани.

Тепер ми разом з сім’єю «бомжуємо» Україною в пошуках житла і роботи. Нажаль, всі наші пошуки безрезультатні. Мало хто бажає приймати переселенців із Донецької області, відмовляють в роботі через те, що ми переселенці. Прикро і боляче на душі від цього! У душі змішані відчуття - надія разом з відчаєм. І здається, це не має ні кінця, ні краю. Важко на душі, дуже важко. Ночами часто сниться, ніби ми вдома...