Калиман Ольга, 8 клас, Сухополов’янський ліцей, Чернігівська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Давиденко Наталія Миколаївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Мене звати Оля, і мені 12 років, але скоро буде 13. Я живу в невеликому селі Сухополова в Чернігівській області. Моя сім’я — це я, мама і бабуся. Ми не покинули своє село, навіть коли почалася повномасштабна війна. Мама не могла залишити бабусю, а бабуся не хотіла покидати свій дім. Хоч було страшно, але ми знали, що мусимо залишитися разом.

Коли війна почалася, спочатку все здавалося нереальним. По телевізору говорили про вибухи в інших містах, а наше село наче залишалося осторонь.

Але потім ми почули вибухи десь поруч, у сусідніх селах. Російські війська йшли через нашу область на Київ, і хоч вони не заходили в наше село, ми все одно чули і постріли, і вибухи. Було дуже страшно.

Часто ми збиралися у нашого сусіда Юри. Він живе з великою сім’єю, і вони завжди запрошували нас до себе. Мама казала, що разом простіше пережити будь-яку біду. І хоч нам усім було лячно, коли ми були разом, то якось ставало легше.

Один момент я добре запам’ятала. Це був звичайний день, я вийшла прогулятися біля дому, як робила раніше. І раптом над моєю головою пролетів дрон.

Він був високо, і я не чула звуку, але відчувала, що це щось небезпечне. Я довго дивилася на нього, а потім швидко побігла додому. Це був той момент, коли я зрозуміла, що небезпека може з’явитися будь-де і будь-коли.

Моя сестра Богдана виїхала за кордон на початку війни. Вона дуже переживала за нас, але ми знали, що так для неї безпечніше. Через пів року вона повернулася в Україну.

Вона почала жити і працювати в Києві. Для нас це було велике полегшення, що вона знову вдома, хоча Київ теж небезпечний. Одного дня був масований обстріл столиці. Богдана була на зв’язку, але ми всі дуже хвилювалися за неї. Ми дивилися новини, і кожна новина про черговий вибух в Києві здавалася жахливою. Слава Богу, вона була в безпеці.

Я часто думаю про Бердянськ, де ми колись відпочивали всією сім’єю. Це було кілька років тому, і тоді я була дуже щаслива. Тепер Бердянськ окупований, і я навіть не можу уявити, як це — бути в рідному місті, але під контролем ворога. У нас там є далекі родичі, і ми майже нічого про них не знаємо. Мене це дуже засмучує.

Ця війна — це щось жахливе. Вона забирає життя і руйнує долі. Я не можу зрозуміти, чому це сталося з нашою країною, чому хтось вирішив, що ми маємо страждати.

Але за ці 1000 днів війни люди навчилися жити з цим. Ми намагаємося продовжувати жити, як жили раніше: мама працює, бабуся готує, а я граюся з нашими тваринками. Ми завели багато нових котів і собак. Вони стали частиною нашої родини і дарують нам трохи радості у цей складний час.

Деякі наші знайомі зараз у Збройних силах України, вони борються за нашу свободу. Я дуже пишаюся ними і завжди думаю про їхню сміливість. Їм зараз найважче.

Мама часто говорить про те, як важливо підтримувати наших воїнів. Ми знаємо, що завдяки їм Україна обов’язково переможе.

1000 днів війни — це величезний термін, і я вже забула, як було до цього. І це лякає мене ще більше. Але я намагаюся залишатися такою ж, як раніше. Я вірю, що коли-небудь ми знову зможемо поїхати в Бердянськ чи інше мирне місто, де не буде страху. Я вірю в нашу перемогу, і що це все закінчиться.