Шейко Наталія, вчителька української мови та літератури, Дніпровська гімназія №35 Дніпровської міської ради, м. Дніпро

Вчитель, що надихнув на написання есе — Шейко Наталія Олександрівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Тисяча днів війни. Тисяча надій, сподівань, мрій, що прокинешся одного дня з відчуттям, що це лише сон, страшний сон. Але тисяча ранків переконує в тому, що це поки що лише марення.

Відчуття порожнечі, спустошеності й шаленої втоми. Мені соромно за це – і від цього ще гірше.

У дзеркало дивлюся лише зранку: бачу виснажену жінку без вогників в очах. Це не скарги, лише стан мого внутрішнього «я». Як так сталося? Напевно, ніхто не зможе пояснити. Зазвичай я весела й життєрадісна людина, непосидюча, активна. Усе мені потрібно, скрізь я маю встигнути…

Одного дня в мій дім прийшла війна й поселила в ньому страх, смуток. Телефон став джерелом щохвилинних новин, які боялася пропустити.

Вночі постійно прислухалася до звуків за вікном, особливо коли вмикався сигнал «повітряна тривога». Моніторинги каналів, куди «прилетіло» — це єдине, що цікавило перші кілька годин після почутих вибухів. Довгий час вважала, що одягати прикраси, гарний одяг, ходити в театр чи просто прогулятися парком не на часі. Але це був глухий кут, з якого потрібно було бігти стрімголов.

Робота стала справжнім порятунком, знову почала активно читати художню літературу, дивитися фільми, відвідувати театральні вистави, дозволила собі навіть подорожувати Україною і до Європи, тобто боротися за ментальне здоров’я. Але сигнал «повітряна тривога» не вимикала жодного разу і ніде. Цей холодний подих війни завжди був поруч як «холодний душ».

Знаєте, за цей час сталися зміни в ставленні до себе самої, до пріоритетів, уподобань і навіть смаків. І до людей, що поруч, почала придивлятися та прислухатися. Зрозуміла, скільки всього зайвого і непотрібного в житті.

Шлях до себе завжди не простий, тернистий. Інколи зупинишся з думкою: «Чи варто його продовжувати?» Подивися навколо – і знову вперед. Шукаєш орієнтири, придумуєш мету – і летиш, інакше не скажеш. Одного дня йшла з роботи додому з колегою, вона декілька разів запитала: «Ви кудись поспішаєте? Чого біжите?» А дійсно, чого?

Мабуть, щоб усе встигнути, щоб не було часу ні про що думати, щоб не жалкувати, що чогось не зробила.

Песимізм, скажете. Ні. Просто у душі наразі туман, холодно, сонечко давно сховалось, і час від часу мжичка. Але слабкість — це не про мене. Така я лише на папері, наодинці з собою. Скоро світанок, новий день, нові виклики. Зберусь на роботу, буду посміхатися і навіть жартувати, бо мої учні заслуговують на позитив, а я — на повернення тепла і сонечка.

Чомусь згадалась «Тисяча й одна ніч…». До Шахразади мені далеко, але так хочеться вірити, що все буде Україна…