Боков Максим, 11 клас, Першотравенський ліцей № 2 Першотравенської міської ради, Дніпропетровська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Колесникова Тетяна Володимирівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Події лютого 2022 року на мене спочатку ніяк не вплинули. Не було страху, жодних переживань. Більше хвилювалася мама, яка розбудила нас о шостій годині ранку, наказала одягатися, плакала і комусь увесь час телефонувала. У школу ми не пішли, і вже через декілька годин всі соціальні мережі вибухнули словами «Повномасштабне вторгнення. Війна…»

Почали лунати повітряні тривоги, вони не лякали, а більше дратували. Мама відправляла нас у коридор, наче це безпечне місце. Йшли та сиділи там (бувало по дві – три години), щоб не засмучувати її.

Людина звикає до всього. І ми звикли до постійних повітряних тривог. Життя тривало: дистанційні заняття, вулиця, друзі. Тільки коли батько прийшов додому та сказав про те, що йде на війну, мені вперше стало страшно. Довго не міг заснути, безліч думок крутилося в голові: Чому? Як? Для чого? Що буде? Тільки відповідей не було.

Пам’ятаю той день, коли він поїхав. Це було дуже рано. Розбудив нас з братом, поцілував та обійняв. Я не плакав, стримався, але хотілося. Почалися дні, місяці очікувань.

Мама весь час з телефоном, не спить, постійно чекає дзвінка. Якщо на питання: «Як там батько?», мама відповідала «Добре», з серця наче камінь спадав. Найстрашнішими були відповіді: «Не знаю», «Зараз на позиціях», «Чекаємо два-три дні». Вбивала тиша без жодних телефонних дзвінків.

8 вересня 2023 року змінило мене назавжди. Заплакані очі мами, поряд її найкраща подруга та болючі слова: «Тато загинув як герой».

Що я відчув у цей момент? Біль, лють, ненависть, злість. Ці почуття не зникли й зараз. Вони гризуть зсередини, не дають нічого забути. Дні стали чорними. Мама весь час плакала, заспокоювала меншого брата, а мені хотілося втекти, заховатися. І я йшов з дому, щоб ніхто не бачив моїх переживань.

Мій шлях розуміння війни – це втрата найріднішої людини. Того, хто повинен був бути зі мною поряд, вчити, давати настанови. Війна для мене – це не 1000 днів. Війна зі мною залишиться на все життя.

Тепер я – захисник власної родини. На мої плечі має спиратися мама та менший брат. Маю бути сильним і буду. Продовжую мріяти, думати про майбутнє. Адже батько б цього хотів. Мій герой, Боков Віталій Олександрович, віддав життя за наше майбутнє. Хочу, щоб пам’ятали про його подвиг, а мої вірші – це і є пам’ять.

Навколо пекло ,
Вибухи та свист,
Залізний дощ із неба – він в окопі.
В думках родина,
Сміх , життя,
А тут лиш смерть –
Одна біда.
Ні крок назад,
Бо там міста.
Це тут розбомблена земля –
Іде розлючена орда.
Він – щит добра.
Він – вікінг сьогодення,
Незламний дух
І вічності Герой.