Я народилася у місті Волноваха Донецької області, а після навчання працювала у Маріуполі на комбінаті ім. Ілліча. Працювала там шість років. Коли народилася дитина, я почала шукати роботу, щоб більше часу проводити з дитиною. 2015 року, коли стало зрозуміло, що війна швидко не закінчиться, ми з чоловіком і чотирирічною дитиною виїхали до Запоріжжя. Усі зв'язки зі знайомими з Волновахи й Маріуполя перервалися.

Згодом я дізналася, що у наш будинок у Волновасі було пряме влучання, й загинула моя мама. Також під час війни померли моя бабуся та кілька дальніх родичів.

Ми почали життя заново, бо у місті не було знайомих, не змогли одразу знайти роботу. Але ми прожили у Запоріжжі до 2022 року, до початку повномасштабної війни. Фронт був за сорок кілометрів до міста, тому ми вирішили знову їхати – заради дитини, щоб вона не зазнавала емоційних страждань. Ми переїхали до Івано-Франківська, де будуємо нове життя. 

Зараз я заробляю тим, що роблю манікюр; знайшла роботу в місцевому салоні. Я вірую в Бога, й віра мені допомагає не впасти духом.

Мій син важко пережив звістку про смерть бабусі, й хоч нас війна не торкнулася прямим чином, для нього це було горем – він навіть плакав у свої десять років, коли побачив своє ліжечко.

Ми зареєструвалися у центрі «Я – Маріуполь», де отримуємо гуманітарну допомогу. Винаймаємо квартиру разом із татом, який уцілів і переїхав до нас; ціни на житло такі, що нам доводиться жити у квартирі меншого розміру. Тато – художник, і малювання дуже допомагає йому, покращує емоційний стан. Ми виділяємо гроші для його творчості.

Я вірую в Бога, й віра мені допомагає не впасти духом. Коли скінчиться війна, не знаю, бо далека від політики; та й, здається, самі політики не знають, коли це буде. Ця війна має скінчитися, але не схоже, що скоро.