Цуприк Євгеній, учень 10 класу Новопетрівського ліцею Новомосковського району Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бобошко Наталія Анатоліївна

Війна. Моя історія

Моторошний крик і сміх сичів, мов гостре лезо, різав нічні вуличні мого села. «Не хвилюйся, синку, то – на зміну погоди», - говорила матуся. І ось уже тиждень – тиша. Ніби нічого не вказувало на неприємність…

Але ранок 24 лютого змінив не погоду, а все життя українців, розділивши його на до і після.

Ніколи не забуду, як мама тремтячими руками наливала татові філіжанку каву, намагаючись опанувати себе і заспокоїти нас з сестрою. Звернення Президента, яке вранці звучало з марафону новин, змусило мене в мить стати дорослим, панікувати – не мій варіант. Ранкові «прильоти» в Дніпро, нескінченний потік автівок з Харкова через наше село, черги за пальним і в банкомати.

На татове : «Збирайте валізи»,- мама чітка відповіла – «Без тебе ми нікуди не їдемо, і, взагалі – ми сім`я, тож тільки разом до перемоги!»

До перемоги! Іншого шляху нема! Війна забрала моє дитинство, мандрівки з друзями, бажання грати у веселі ігри, та і просто, інколи, побути безтурботним бешкетником. Якби мене запитали з чим у мене асоціюється слово сім`я, я, як великий шанувальник солоденького, без вагань сказав би : зі святковим багатошаровим пирогом.

Так ось великий шмат цього пирога після після початку війни було відрізано. Тато у перші дні повномасштабного вторгнення росії на територію України пішов добровольцем до лав ЗСУ.

Всі риси справжнього патріота своєї Батьківщини, чудового сім`янина, ідеального чоловіка (так мама говорить), турботливого батька і найкращого друга для мене та сестри втілились в короткому, але такому рідному слові – тато.

Перемога обов`зково буде, в цьому я не сумніваюсь.

Ця жахлива війна кожного дня, а це понад 600 днів, забирає життя українців, не вибираючи між цивільними та військовими, дітьми чи дорослими. Ще ніколи в історії незалежності України не спостерігалось такої згуртованості і патріотизму, які допомагають не втратити любові до Батьківщини не у словах, а у вчинках.

Якщо одягаєш вишиванку, це ще не означає, що ти – патріот, котрий «втік» за кордон і звідти розказує, як він любить Україну.

Особисто я засуджую цих співвітчизників, адже в пошуках порятунку вони стали зрадниками-спостерігачами. Розумію, що в своєму юному віці, не маючи достатньо життєвого досвіду, не можу робити такі гучні заяви. Але ж і займатись лише констатуванням фактів – безглузда справа.

Я – українець! Пишаюся своїм родом. Вдячний найкращим у світі батькам, які подарували мені не лише життя, а й навчили любити рідну українську мову, свій народ, мати національну гордість, шанобливо ставитись до традицій, зрештою, піклуватись про майбутнє найкращої у світі країни, що гордо зветься Україна.

Навчання допомагає мені зосередитись, а інколи навіть відволікатись від поганих думок пов`язаних з війною. Сьогодні українці, а саме молоде покоління, мусять докласти максимум зусиль для перемоги і будівництва чистого і світлого майбутнього. Своє майбутнє я пов`язую з Україною. Хочу бути не тільки свідком її відродження та розквіту, а й активним патріотом відданим своїй Батьківщині.

Мрію колись розказати своїм онукам, що Україні – це земля, де живуть найкрасивіші і найсильніші духом жінки, а чоловіки – справжні нащадки козаків, мужні, витривалі, сміливі.

Маємо прапор кольору неба і пшеничного поля. Війна не змогла знищити, стерти нашу унікальну культуру, а мова солов`їна стоголосо звучить у всіх куточках світу.