Мирошниченко Аврора Андріївна, 14 років, учениця 9-Б класу Першотравенського ліцею №4 Першотравенської міської ради, Дніпропетровська область, м. Першотравенськ

Вчитель, що надихнув на написання есе: Щербина Ліна Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

І жах, і кров, і смерть, і відчай,

І клекіт хижої орди,

Маленький сірий чоловічок

Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,

Лох-Несс холодної Неви.

Куди ж ви дивитесь, народи?!

Сьогодні ми, а завтра – ви…

Ліна Костенко

Глибока ніч 23 лютого.

Чи привиділось мені, чи сон? Київ? Харків? Величезний міст на околиці міста. Неймовірно гарні різнобарвні хризантеми. Ця ж ніч, вже під ранок. Полтавщина? Рівно зоране поле, на якому я маю висадити ті ж самі яскраві хризантеми.

Прокинулась раніше звичайного. Відчула неспокій, дивні і ні на що не схожі звуки в повітрі над рідним Першотравенськом. Як виявилось потім, то були перші ворожі ракети, які атакували мирний сон українців. Відразу ж перша звістка від учительки про початок страшного. А в мене – сльози, розгубленість і відчай.

Безумовно, війна ввійшла в дім кожного, взяла в темний полон душі невинних людей. Для мене весь цей жах спочатку здавався сюжетом героїчного роману, я не вірила, що таке може бути в нас – щирих, вільних і незалежних. Тепер точно знаю: ворог зазіхнув на нашу свободу, порушив спокій і продовжує забирати життя найкращих. Він, як ненажерлива тварина, хоче більше й більше, але ми – українці – незнищенна нація, бо, як говорила Ліна Костенко, «Україна – це супер, Україна – це ексклюзив», незважаючи на те, «що по ній пройшлись всі катки історії».

Багато українських матерів разом з дітками покинули терени рідної Батьківщини, аби врятувати їхнє життя і здоров’я. Так сталося і в нашій родині: мама довго не роздумувала, забрала нас трьох і повезла у Польщу.

Звичайно, тут спокійно, не чути тривожних сигналів про повітряну небезпеку, забуваєш про страх від можливого обстрілу. Але… ми не вдома. Немає всіх родичів поруч, друзі і знайомі дуже далеко, відвідувати місцеву школу немає можливості, бо не знаю польської мови. Єдиний зв’язок із однокласниками – уроки онлайн. Це щемливі зустрічі, добрі посмішки, щирий погляд учителів, такі виховані і стримані хлопці-бешкетники. Дуже сумую за всіма. Повірте! Так хочеться в Україну! Одного разу навіть написала класній керівниці Ліні Миколаївні: «Заберіть мене! Хочу туди, де народилась, де минало моє дитинство, де знайшла друзів і однодумців…»

Переконана, що більшість переселенців мріють про рідну домівку. Знаю, що багато хто залишався в рідних містах навіть тоді, коли, вже здавалось, осо-ось рухне все навколо.

Таку хвилюючу історію нам розказувала наша вчителька, син якої разом із нареченою не полишив столицю. Вони два місяці щоночі проводили у бомбосховищі, а вдень по можливості ходили на роботу. Я пишаюся їхньою стійкою життєвою позицією і оптимізмом, бо люди вірили, що «зламає зуби слабкодухий ворог» і не візьме Київ. І в той же час я співчувала вчительці, адже її материнське серце було стиснуте в міцний кулак: часто, аби не плакати, вона просто замовкала, тамуючи подих.

Мені часто здається, що життя під час війни дуже схоже на окремі нахабно обірвані епізоди. Ось, наприклад, я планувала продовжити навчання в технікумі. Мої плани різко змінила війна, потім – раптовий переїзд. Відвідую курси польської. А чи треба вона мені буде? Я переконана в тому, що все-таки скоро повернусь у рідний Першотравенськ.

Відверто можу сказати, що більшість молоді раніше скептично ставилась до побажать миру і злагоди, благополуччя і спокою. А як виявилось, мир – це мрія кожного українця. Та я хочу наголосити: «Тільки перемога над злісним і ненажерливим «орком»! Тільки повне знищення його, аби більше не летіли ракети смерті та горя!»

Усіх українців закликаю до стійкості, оптимізму. Переконана, в кожного з нас своя життєва місія, яка щодня наближає перемогу. Єднаймося! Тримаймося! Слава Україні! Слава нації! Україна понад усе!