Кондратович Владислава, 17 років, Відокремлений структурний підрозділ «Оптико-механічний фаховий коледж Київського університету імені Т.Г. Шевченка»

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Романюк Оксана Вікторівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

У моїй країні війна почалася ще у далекому дві тисячі чотирнадцятому. Мені було лише вісім і, напевне, знайдеться хтось, хто скаже, що така мала дитина нічого не розуміє. Натомість, можу запевнити, що не лише розуміє, а відчуває усе, що і дорослі, а можливо й більше. Звичайно, не на усьому важливому акцентувалась моя увага тоді, у 2014. Змінилась поведінка дорослих, змінились їх розмови та й ставлення до мене теж змінилось: мене не випускали з виду, на мене дивились напружені обличчя, часто з мокрими очима, я бачила, що при мені перестають про щось розмовляти. А ще, було розуміння, що війна з екрану телевізора, зі старих і сучасних художніх фільмів тепер у моєму домі. І був страх від однієї думки про війну, що вона назавжди і усюди, усією Батьківщиною. І була радість, коли всією школою збирали кошти для бійців АТО та скупчувались в актовому залі щоб плести маскувальну сітку. Страхи і хвилювання розвіювала мама. Її віра і впевненість, правильно підібрані слова народжували в мені спокій і надію. Я пам’ятаю ті відчуття і ті події намов це було учора.

Друга хвиля… Масштабніша, агресивніша, потворніша зрада «братнього народу», «сусіда», «кровного родича». Тепер я усвідомлюю, що мир і війна з завидною сталістю змінюють одне одного.

Друга половина лютого дві тисячі двадцять другого – скоро весна, можливо десь мене чекає перше кохання. Так думала я, лягаючи спати. О сьомій годині ранку скрипнули двері кімнати і почувся стурбований голос мами: «підіймайся, знову війна», TV демонструвало звернення Володимира Олександровича, який оголошував про напад росії. За декілька хвилин дзвінки за дзвінками від рідних та друзів: чи живі, що робити, з ким зв’язатися… Особливо тривожною була розмова з братом, котрий знаходився на службі в Києві. Він дав чіткі вказівки, щодо подальших дій при певних ситуаціях. Напевне, як і більшість, я ще довго сподівалась, що то все сон, просто страшний сон.

Перші дні війни були тяжкими, виснажливими як морально, так і фізично. В місті творився повний хаос, з кожною хвилиною зростала паніка. Танки гудуть за вікном, ракети шиплять над дахом, за дверима чується мова з іншим акцентом. Мирне місто, красиві вулиці, затишні будинки – усе перетворюється на суцільну руїну. Ті, чия мова навіть красива, тероризують звичайних людей, принижують, б’ють, ґвалтують, вбивають. Щодня, щохвилини, щомиті хтось гине. Наступною можу бути я… Наступним можеш бути ти…

І смерть наблизилась. Наблизилась так близько, що я відчула її солодких запах перед моїм обличчям: прокинувшись під час тривоги, я на власні очі побачила декілька гелікоптерів, з яких стріляли у вікна. Знаєте, що відчуваєш перед її лицем? Реальність «обвалюється» тобі на голову, стає дико холодно і пусто.

Хочу миру! Для всіх! Для усієї планети! Нехай світ зупинить свій шум хоч на один день! Усе людське мовчить і лише природа говорить…