Мамчур Дарина, 14 років, 9-Б клас, Тетіївський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Бартко Галина Петрівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Мене звуть Мамчур Дарина. Я учениця 9 класу. Мені лише 14 років, але я з гордістю усім кажу, що я – українка, і понад усе люблю свій рідний край – Київщину. У моєму житті сталися події, які й допомогли мені це усвідомити. Але не поспішаймо, розповім усе по черзі.

У мене було щасливе дитинство, улюблені іграшки, поруч тато і мама. Я народилася і проживала у мальовничому містечку Тетіїв, що на Київщині. Ми сім’єю часто ходили рибалити на річку Роську, збирати гриби у лісі з дивною назвою Кремез, ласували суницями неподалік залізничного мосту. Але в дитинстві це були просто ліс, просто річка, просто місто, просто…

Все змінив 2015 рік. Улітку цього року мені виповнилося 6 років і восени я збиралася йти до першого класу. Мріяла, що на святкову лінійку мене за руку відведе тато. Уявляла, що він стоятиме неподалік і не зводитиме очей зі своєї доньки-першокласниці. Та на заваді моїм мріям стало страшне слово – мобілізація. Спочатку я не розуміла зміст цього слова і запитувала маму, де подівся тато. А вона пояснювала, що його забрали служити в армію.

Я не вгавала і допитувалась, хто саме його забрав. Мама відповідала коротко – дядечко-президент. Я не зовсім розуміла, хто це, але часто казала їй, щоб попросила президента відпустити тата до мене на Новий рік, Різдво, Великдень, мій день народження. Але, як я зрозуміла, цей дядечко дуже суворий і не дозволяв татові навідати мене. Тому мені залишалося просто чекати…

А тим часом у школі вчителька знайомила нас з усім навколишнім світом. Повідала, що живемо на Київщині. Це – наш рідний край, де ми народилися. Змусила нас запам’ятати назву нашого міста, дізнатися назву вулиці, номер будинку. Тоді ці назви були для мене словами.

Минув рік. Настали літні канікули. Протягом року ми жили в очікуванні телефонного дзвінка від тата, щоб почути його голос та впевнитись, що у нього все добре. Жили від дзвінка до дзвінка. Восени я стала другокласницею. А напередодні Новорічних свят мама повідомила мені гарну новину – тато повертається.

Пам’ятаю, як ми з нею прибирали у будинку, готували святкову вечерю. Настав вечір. Ми не могли всидіти у домі і вирішили піти зустрічати тата з вечірнього рейсу автобуса на перехрестя двох сусідніх вулиць. Зустрівшись, довго обіймались, мама плакала. А потім усі разом рушили додому. Йшли поволі. Розмовляли. Мене здивувало, що навіть поночі тато помічав кожну дрібницю на нашій вулиці, що змінилася за час його відсутності: хтось перефарбував паркан, посадив нове дерево, добудував оселю… Сказав, що скучив за рідними місцями.

Після святкової вечері настали звичайні будні. Ми ніяк не могли звикнути, що тато вже з нами і нікуди від нас не поїде. А я тижнями не злазила з його колін і все розпитувала…

Задовольняючи мою цікавість, тато розповідав мені про такі речі, які я й досі згадую з хвилюванням. Наприклад, на моє запитання, чим він займався в армії, він відповів, що робив те, що найкраще вміє – водив військовий автомобіль. Я поцікавилась, що він перевозив. Відповідь мене стривожила: військові польові кухні, різні види боєприпасів, військове спорядження. У відповідь на запитання, куди він це все возив, почула назви міст, які часто лунали в новинах з екрану телевізора – Сватово, Артемівськ, Маріуполь… Подальший хід нашої розмови мене і зовсім налякав. Запитала, чи небезпечними були такі поїздки, адже в тих же новинах чула, що неподалік цих місць лунає стрілянина, гинуть солдати. Тато відповів, що це справді дуже небезпечно, бо можна підірватися на міні, потрапити у засідку, може здетонувати зброя, яку він перевозить. Щоразу він виїжджав у рейс як востаннє. Я на мить притихла. Тато вперше розмовляв зі мною як з дорослою, розповідав усе без прикрас.

Оговтавшись від почутого, я запитала, чим займаються військові між виїздами. Тато розповів, що їх машини знаходились поза межами міста, в промисловій зоні міста Балаклія, жили вони в польових умовах, спали в палатках. Між рейсами лагодили машини, по черзі готували їсти, прали, телефонували рідним, мріяли.

Про що ж мріяв він, поцікавилась я в тата? Він розповів, що часто згадував рідне місто, усі місця, в яких коли-небудь побував. Таких місць у рідних краях чимало: лісосмуга, де дітьми хлопчаки збудували свою першу халабуду, приносили їжу і годинами там просиджували; річка Роська, де любили дітьми купатися, або кидати камінчики, які, торкнувшись до поверхні води, кумедно відскакували; польові дороги за містом, на яких у куряві влаштовували велоперегони; прекрасні літні луки, де влітку допомагали бабусі з дідусем пасти череду; великі польові пагорби, де взимку любили кататися на санках.

Я уважно слухала, а потім сказала татові, що зрозуміла, що саме спогади про усі ці милі серцю місця, мабуть, допомагали йому пережити важкі часи розлуки з сім’єю, батьками, рідним краєм. Він посміхнувся і відповів, що саме там він усвідомив, що кожне з перечислених ним місць є для нього рідним, особливим. Адже коли ти бачиш це щодня – не цінуєш цього. Лише втративши можливість бачити рідні місця, по-справжньому розумієш, наскільки сильно їх любиш.

Раптом тато згадав, що коли возив боєприпаси, по дорозі бачив дуже багато зруйнованих будинків, мостів, вирв від мін і снарядів. Саме в цей момент прийшло розуміння того, що він зробить усе можливе, аби не побачити такого на своїй рідній Київщині.

Татові слова закарбувалися у моїй пам’яті, змусили мене значно подорослішати та усвідомити, що я живу у прекрасному мальовничому куточку Тетіївщини. І я вдячна Богові за те, що усвідомила це саме зараз, і маю змогу щоденно насолоджуватися прекрасними краєвидами, визначними місцями свого краю, цікавитися легендами та розповідями очевидців.

Адже це так захоплююче - дізнатися, що моє місто названо на честь хана Тетія. А Річка Роська, що протікає в нашій місцевості, за легендою – ехо від імені Фроська, яке прокричав юнак над водою. Не менш цікавим відкриттям стала для мене книга мого земляка, народного умільця, кераміста-гончара, художника Михайла Феодосійовича Сабадаша «Тетіїв на перехресті віків», де автор розповідає про історію виникнення, воєнні часи, відбудову нашого міста, старі визначні місця, інфраструктуру, супроводжуючи все власними замальовками, що допомогли мені краще уявити старі вулички, будівлі, ратушу мого міста.

Безмежно вдячна татові за усвідомлення цього. Сподіваюсь, що я лише на початку мого шляху до пізнання своєї автентичності та історії рідного краю – Київщини.

Так я думала лише два роки тому…

Але мої плани змінило 24 лютого 2022 року. Бо замість ознайомлення з цікавими історичними пам’ятками свого краю переді мною постало більш важливіше завдання – вижити…

Того дня я вперше почула сигнал повітряної тривоги не з екрана телевізора. Це виявилось набагато страшнішим видовищем, аніж я собі уявляла. Моторошний звук сирени, перелякані обличчя мами і сестри Анни свідчили про одне – сталося щось жахливе… Усе пояснило одне-єдине слово – війна…

Цього дня моє життя розділилося на до і після… Мені здалося, що за один день я подорослішала на десяток років. Не ставила зайвих питань, не істерила, терпляче і з розумінням ставилась до всіх викликів.

Відтепер сирена вила від трьох до шести разів на добу. І ми ховалися в бабусиному льоху, бо він мав бетонне перекриття і вважався міцнішим.

Події розвивалися стрімко. З-під Києва надходили тривожні новини, які можна було охарактеризувати одним словом – Пекло.

Тата 24 лютого застало за кордоном. Він працював. Одразу прийняв рішення дочекатися закінчення каденції і повертатися додому. Проте звістки про те, що відбувається у Бучі, Ірпені, Гостомелі змусили його страшенно хвилюватися і прийняти рішення: забрати нас до себе.

А далі – прорив із волонтерами Житомирською трасою до пункту пропуску «Краковець», неймовірний нічний холод, довготривалий пішохідний перетин кордону Польщі, волонтерський центр, страшенна втома, відсутність сну, поїздка волонтерським автобусом до Варшави, довгоочікувана зустріч з татом, і 13 березня ми опинилися в Литві.

Я дуже сподівалася, що усі ми нарешті заспокоїмось. Адже тато створив нам комфортні умови проживання, нам допомагали влада Литви та її мешканці. Але ми продовжували прокидатися і лягати з новинами про свою країну, турбуватися про долю наших рідних. У чужій країні нам довелося оплакувати смерть татового дядька з Лук’янівки, у якого не витримало серце від побачених запеклих боїв, смерті сусідів, пожежі на конефермі, та рідного дідуся, татового тата, смерть якого теж пришвидшили сумнозвісні події в країні. На якийсь час я втратила контроль над собою: не хотіла ні з ким спілкуватися, втратила інтерес до навчання.

Коли російські війська відійшли від Києва, ми вирішили повернутися додому. Проте і там на нас чекали сумні новини - чоловік татової сестри Литвин Сергій Петрович під Бахмутом потрапив під мінометний обстріл. У результаті отримав важку контузію, розрив барабанної перетинки лівого вуха, перелом і розрив вени лівої руки, множинні осколкові поранення.

Але раптом я усвідомила, що я вдома, на своїй землі, поруч зі своїми рідними, однокласниками, вчителями. І саме це надає мені сил витримати усе, що приготувала мені доля. Тому прийшло розуміння, що війна змінила нас усіх: і дорослих, і малих, і моїх ровесників. Бо ми стали більш розуміючими, терплячими, рішучими. Немає страху, а є жага, як пояснював вчитель зарубіжної літератури назву оповідання Джека Лондона «Жага до життя», тобто велике бажання: жити, рухатися вперед, не здаватися…

Сьогодні на календарі 10 жовтня 2022 року. Лунає повітряна тривога. Продовжуються ракетні обстріли усіх куточків України. На моїй землі не залишилось жодного безпечного місця. Змушена бігти в укриття…

Далі буде… Я вірю, що буде відбій, Життя, ПЕРЕМОГА…

Бути добру!