Ігор Шолота
Херсонський науковий ліцей Херсонської обласної ради
Викладач, що надихнув на написання есе: Подшибякіна Наталія Олександрівна

1000 днів війни. Мій шлях

Я  дуже люблю свою Батьківщину. На жаль, зараз Україна переживає тяжкі часи. Уже майже три роки, як вона перебуває в стані війни з росією.

Колись я навіть уявити не міг, що на світі існує таке зло – безжалісне, руйнівне, абсолютне...

Війна – це смерть. За ці 1000 днів Україна втратила багато своїх синів та доньок. Гинуть солдати та цивільні громадяни. Найстрашніше, що країна-агресор вбиває ні в чому не винних дітей. Величезна площа нашої держави наразі замінована. Війна негативно впливає на екологію: «випалена земля», яку залишають після себе окупанти, зруйнована Каховська ГЕС, лісові пожежі, загоряння від вибухів нафти  на промислових підприємствах...

Багато людей змушені були покинути свої домівки й переїхати до більш безпечних куточків України або виїхати за кордон.

Наприклад, моя родина  від початку повномасштабного вторгнення переїжджала чотири рази. Майже три місяці ми жили в окупованому Херсоні. Потім виїхали до Кропивницького,  пізніше  - до Чернівців. Навіть деякий час перебували  в Болгарії. Я не встигав із кимось  заприятелювати, мені навіть не було  кого запросити на день  народження, бо постійно переїжджали з одного міста до іншого.   Зараз ми повернулися в Україну й проживаємо в Одесі. Тут ми почуваємося  краще, незважаючи на те, що за кордоном не вимикали світло, не гуділи сирени та не було вибухів. Навколо я чую рідну мову, бачу знайомі краєвиди, коли подорожую рідними дорогами по мальовничих  містах.  

Правду писала Ліна Костенко: «Як тяжко  стукать у чужі оселі, бездомним бувши на своїй землі». 

Усі мої друзі й родичі роз’їхалися по світу. Я за ними дуже сумую. Моя бабуся й дідусь зараз живуть у Німеччині. Російська армія зруйнувала їхній будинок у селі Посад-Покровському. Вони самі ледве залишилися живі. Окрім будинку, старенькі втратили худобу, згорів трактор та інше майно, що наживали важкою працею. Усе через цю кляту війну.

Але я сподіваюся, що війна скоро закінчиться, що Україна обов’язково переможе, і ми повернемося додому, до рідного Херсону. Як співає Тарас Тополя з гурту « Антитіла »: «Вдома небо синє — синє....»

Ще в перші дні війни мій брат Ярослав пішов добровольцем захищати нашу країну від агресора. Здається, що він не знає ні страху, ні втоми. Завжди, коли телефонує мені, каже, що в нього все добре і щоб я не хвилювався. Говорить, що відчуває себе на своєму місці й не шкодує, що зараз боронить Батьківщину, бо якщо не він, то хто? Звичайно, брат сумує за усіма, особливо за своєю дитиною. Братів синок був маленьким, коли почалася війна. Ярик непокоїться, що хлопчик  може не впізнати його після повернення... Я навіть не уявляю, як можна постійно ночувати в спальнику на холодній підлозі чи мерзнути всю ніч у мокрих окопах. Пишаюся своїм братом! Його сміливість надає мені сил та впевненості в майбутньому.

Швидше б нам усім зустрітися за святковим столом, обійнятися та, напевно, розплакатися б від щастя.

Завдяки таким людям, як Ярослав, ми можемо жити, працювати, навчатися, творити у вільній державі. Я пишаюся усіма захисниками й захисницями України! Бо таких героїв, як мій брат, багато сьогодні серед українців. Ми   незламний народ! Нас усіх об’єднує те, що для щастя зараз нам потрібна така довгоочікувана перемога.