Курдельчук Лариса, вчитель, Опорний заклад "Колківський ліцей" Колківської селищної ради Волинської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чомусь завжди любила намисто. А найбільше – чорне та червоне. Лише сьогодні усвідомлюю: наскільки близько поруч було щастя і біда у долях мого народу. Війна увірвалася несподівано. У тисячі сторін розійшлися павутиною подальші шляхи кожного…

Ми, як завжди, сім’єю обідаємо. У домі радість: ми чекаємо народження першого немовляти. Залишилося зовсім трішки. На Великдень, мабуть, Всевишній подарує втіху.

Дивний стукіт у двері.  - Отримайте дві повістки.

Давно не пам’ятаю, щоб голосити хотілося в небо. Два рюкзаки, обом щось на день-два потрібно взяти із собою. У храмі вечірня молитва за мир, два сповідники. Вони наші. Як підтримати ту, у котрій б’ється ще не народжена дитина, а у тебе тікає земля з-під ніг… Тож сьогодні чорна намистина мого життєвого шляху.

Ніч біля вікна. Із якого ж боку, ворожа сило, ти збираєшся прийти? Мабуть, як орлиця, я захищатиму дім до останнього.

Війна зібрала найрідніших людей у домі. У вітальні збирається, так мені здається, засинати донька. Я стаю перед нею на коліна:

- Про всяк випадок, попрощаємося. Вибач мене за все, що я, як мама, зробила не так.

Не стримую сліз. Тримаю тоненькі, але дорослі долоньки. Наші стосунки стають ніжнішими, щирими, теплими. Такими справжніми вони, мабуть, не були ніколи.

Як шкода, що саме зараз, коли завтра уже може не настати…Я можу перед тобою плакати. Сьогодні не соромно. Ступаю у сусідню кімнату. Господи, тут вагітна невісточка. Їй народжувати за місяць-другий. Як підібрати слова втіхи. Звідки їх узяти? Вдаю, що спокійна, навіть усміхнена.

- Усе буде добре. Мирної ночі, – промовляю лагідно, стиха. І уже у своїй кімнаті не стримуюсь.

Я мама. Я не маю права бути слабкою. Пізніше. Після війни…Тож знову чорна намистина…

Сьогодні Великдень. У нас – онучок. Він уже «знає», що таке бомбосховище, бо у перший день свого життя був там. Проте доля нанизує червону намистину… Ввечері знову не буде світла. То нічого, бо я пригортатиму маленьке диво, яке з’явилося у нашому домі. І знову червона…

Ти телефонуєш і кажеш, що там, де ворог так близько, ніде й заховатися. Ти кажеш, що, можливо, завтра не настане. Я ж щодня пишу, що кохаю тебе. Як ніколи. А завтра, може, не настане… Чого ж так багато чорних намистин? Але ти, Господи, знаєш, що відчай – це гріх. Де ж береться сила для подальшого шляху?

Де беруть силу діти, дружини, матері, зустрічаючи рідних з останнього, нерівного з ворогом бою: безвісти зниклих, у домовинах, зморених у полоні.

Часто уночі терпнуть руки, тому вчергове прошу:

- Пробач, Боже, за все. Збережи кожного.

Так хочеться частіше тої червоної намистини… Аж раптом ти чуєш голос, який далеко, який не може бути поруч. Пригортаєш до грудей найрідніше сьогодні. То вже святкове намисто. Нехай би й зупинився час…

Війна – це неприродньо. Уже й не рахуєш, котрий день вона триває. Чи довгий у неї ще шлях? Бо це і твій шлях…

Ось уже відкрито поруч Алею слави. Як важко дивитися у вічі тим, кого зображено на світлинах у твій зріст, у вічі, які палають життям. А ти, безжальна і жорстока  війно, забрала їх. Ти наповнила нашу життєву дорогу болем, горем і ненавистю. Проте ти наповнила її вірою, впевненістю і надією.

Ти знову присилаєш страшну звістку у стрічку інтернет-мережі, а ми знову встелимо життєву дорогу квітами. Ти не заборониш нам мріяти, малювати в уяві свій щасливий шлях.

Час спливає швидко, а ця нелегка «дорога у 1000 днів» обов’язково завершиться. Хтось зустріне цей день серед Ангелів, хтось вперше обійме дітей чи онуків, хтось із побратимами боронитиме уже мирну Україну, хтось плакатиме зі старенькими батьками, хтось повертатиметься із купочкою діток додому із далеких країв, хтось усе життя біля вікна виглядатиме найріднішу людину, хтось понесе на кладовище квіти. А я придбаю намисто –  НАЙКРАЩЕ, ЧЕРВОНО-ЧОРНЕ…