Олексенко Світлана, вчитель, Вище професійне училище  № 22 м.Сарни

«1000 днів війни. Мій шлях»

Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?

Леся Українка

Читаючи ці рядки, я уявляю себе… Здається, кожне слово, кожен рядок Велика Леся написала про мене..

Я народилась в чудовому мальовничому куточку Донеччини - Лиманщині. Це земля моїх дідусів і бабусь, батька й матері. Вони вибирали свій шлях в житті самостійно, так, як кожна вільна людина у цьому світі. Працювали, пишалися тим, що живуть у демократичній країні. У тій, яка самостійно будує свою долю ,торує шлях до кращого європейського життя. Війна, яка почалася, це війна України, українців за право йти своїм шляхом, будувати державу, в якій ми будемо щасливі.

В даний час на малій батьківщині активні бойові дії ,знищена вся інфраструктура міста та району.

Розбита і моя школа, в якій я працювала, школа, якій би було 50 років.. Жила собі, цвіла, приймала і випускала учнів 50 років!!! Але прийшли вороги і вбили її, ні в чому невинну маленьку школу…

Забрали в мене все: домівку, родину, роботу, друзів…мою рідну землю.

Доля привела мене з сином на Рівненщину. Перші дні я тільки плакала, молилась і плакала…Біль, сум, тривога…"Як жити далі, що робити?" Син дивився на мене переляканими очима з німим питанням : "Мамо, як?"

Я взяла себе в руки і почала витягати себе з депресії , у мене з’явилися друзі: і переселенці, і місцеві. Перш за все, почала я з пошуку роботи. Згідна була будь - яку роботу, мені потрібно було годувати дитину. І ось, випадково, мене запросили до Вищого професійного училища №22 м.Сарни  (до речі , я вчитель української мови та літератури). Третій рік я тут, на Сарненщині, син вже є студентом Рівненського університету. Мені тут тепло і затишно, приємні і милі люди…

Я пишаюся, що є викладачем цього навчального закладу і є частинкою такого прекрасного колективу.

Сарненщина прийняла мене.. Але душа моя там, вдома… зачепилась за верхівки дерев і не відпускає. Так страшно, чи побачу я ще свої милі до щему поля, ставки, ліси… своїх людей, з якими я виросла і прожила все життя?

Могили батьків полишені на призволяще, тисячу днів я їх не провідувала. «Пробачте, рідненькі!» Моє серце розривається від думки про це.

Знаєте, за чим найбільше болить моя душа? Не за хатою, в якій прожила все життя, не за трояндами, яких було більше сотні…найбільше мені болить, що у мене немає жодної моєї дитячої світлини, мені нічого буде  показати своїм онукам, яка була їхня бабуся в дитинстві.

Ось так і живу…з острахом читаю новини. Але я не перестала мріяти. Але найбільше я мрію про нашу Перемогу! Я, як ніхто хочу Миру! Я, як ніхто, знаю цінність мирного неба! Я, як ніхто, хочу додому!!!

І ось саме ці рядки Лесі Українки надихають мене жити, працювати, йти вперед.

Ворог безжальний і жорстокий. Людина, патріот не може спокійно спостерігати за тим, що відбувається. На полі бою йде жорстока боротьба. Збройним силам допомагають всім чим можуть прості люди: і старі і молоді.

Я теж не сиджу без діла, у міру своїх сил намагаюся щось робити, щоб наблизити нашу Перемогу. Допомагаю на волонтерському швейному цеху, плету сітки, возили з подругою (яка, до речі, є волонтером) гуманітарну допомогу на схід та виступаю на благодійних концертах.

Якщо ота аптечка, яку я строчила на машинці, врятує комусь життя, значить я живу і працюю не даремно.

Восени, минулого року, коли звільнили моє містечко, ми з сином їздили до дому.

Я була біля вщент зруйнованої  школи…стояла мовчки і плакала, згадувала , як сама навчалась в ній ,потім прийшла працювати сюди, там навчалися і мої  власні діти…Плакала  і думала : «Чому хтось вирішив її розбити, перевернути моє життя і життя всієї України?»

Це біль, біль один на всіх…

Цей біль невимовний. І він назавжди буде в наших серцях. Ненависть до «рашистів», нелюдів, які нищать мій народ, мою Україну не зникне ніколи.

У своєму зверненні до українського народу з нагоди Дня незалежності України наш президент Володимир Зеленський сказав : «Незалежність України - це цінність для кожного з  нас. І за це ми боремося . І в цій боротьбі важливий кожен. Бо ця боротьба за те, що важливо кожному. У великій війні немає маленьких справ. Немає непотрібних. Немає неважливих.»

Ми всі зробили так , що коли один говорить «Слава Україні», весь світ відповідає «Героям Слава!»