Курдельчук Лариса, вчитель Опорного закладу "Колківський ліцей" Колківської селищної ради Волинської області

Війна. Моя історія

Квіти… Чому їх так багато у моєму житті, у моїх спогадах, а ще й у такий важкий час? Я прокидаюсь. Давно не була такою щасливою. Уві сні приходила до мене дорога Людина. На жаль, її уже немає серед нас. - То що? Садимо? – запитала я, побачивши квіти, які вона привезла. -  Садимо , – лагідно промовила нічна гостя. Ці квіти були дарунком тим, хто полишив цей світ: батькам, родині. Ранок був піднесеним. Нічого, що осінь. Саме час садити квіти. Весною вони буятимуть у всій красі.

Ще не подолано незвичні нам хвороби, а у повітрі знову якась небезпека. Ні, усе буде гаразд, бо замовлено тюльпани, крокуси, гіацинти. Вони першими зустрічатимуть найдорожчих гостей.

Сьогодні сон був ніжний, теплий. Поруч - найдорожча людина. Якесь раннє, дивне смс-повідомлення розбудило нас: «Війна…». На якийсь час завмерло все. Тебе забрали відразу: ти мав досвід. Усе буде гаразд… Я ж посадила квіти…

Де б ти не був, завжди привозив мені бодай трішки насіння інших, не таких, як у нас, квітів. Ти знав, як зробити мене щасливою… – Що там у квітнику? – запитуєш, маючи трішки часу там, далеко від нас. –Усі мої квіти тобі, - кажу щоразу, бо знаю, як важливо, коли чекають навіть і вони.

Я поспішаю до маленького раю - мого квітника. Знімаю на телефон усе, що там є. Ти маєш бачити, як народжується тут життя, як воно приховує від усіх ті жахіття, які принесла війна. Уже опустили голівки первоцвіти. Нічого, обов’язково побачиш їх наступного року. Тож літні квіти мають надію на зустріч із тобою, але… І вони не образилися. Ще потішать своєю красою, бо щороку запрошую тебе сюди, у свій маленький та затишний рай.

Не забарилася й осінь. Усміхнені хризантеми, чорнобривці виглядають на дорогу. Так, мабуть, і вони пропустять чергу вічнозеленим красеням, тим, кому не страшні морози. А якщо і так, то це буде справжнє свято зустрічі із тобою.

Гортаю світлини. Ось ми зупинилися відпочити у довгій дорозі. Ти встиг нарвати мені лісових квітів. А сьогодні обіцяєш, що після війни даруватимеш їх частіше. Ось букет доньці. Вона твоя гордість і втіха. Як хочеться,  щоб ти їй знову їх подарував, тихенько постукавши у двері  рідної домівки, де ми обов’язково якось усі зберемося. Я і свої поставлю на стіл, ті, які вирощую тобі…

Там, далеко від дому, інші квіти - покинуті, сумні. Проте і вони гарні. Ти даруєш нам їх у світлинах, а ми вдячні за таку незвичну розкіш. Квіти – наші лікарі. Ми ділимося власною любов’ю до них з іншими, передаємо їх у спадок, несемо на місце спочинку найрідніших. Вони стали близькими й мені, особливо сьогодні.

Кілька разів наше маленьке селище буяло у квітах. Але то були сумні квіти, бо зустрічали вони Героїв, котрі полягли у цій жорстокій і несправедливій війні.  У них наша любов, шана і вдячність. Яка мудра земля, коли сама сіє квіти на місцях, зранених важкою зброєю. Завтра знову і знову фільмуватиму квітника. Цей маленький рай допомагає мені чекати на тебе. Я уже знаю, що завжди садитиму квіти…