Якименко Назар, 8 клас
Лохвицька гімназія №1Полтавської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Прокопенко Ніна Олексіївна

Війна. Моя історія

Війна - це найстрашніше слово, яке могло придумати людство. Війна- біль, утрата, розчарування, хвилювання, страх за своє життя та життя рідних, близьких тобі людей. Для кожного з нас це щось своє, яке не можна пояснити словами.

Для багатьох з нас війна почалася 24 лютого 2022 року. Моя історія війни розпочалася раніше, на жаль. Це жахливе слово я вперше почув, коли мені було всього чотири роки. Був зовсім малий, не знав тоді що це, але розумів: одне це кляте слово забирає в мене тата, забирає моє щасливе дитинство в повноцінній сім"ї. Памятаю, як плаче мама, як тато кудись збирає свої речі. Куди? Навіщо? А я? А візьме мене з собою? Питання, які хвилювали тоді мене. Тато, взявши мене на руки, сказав:" Синку, я поїду трішки попрацюю і швиденько повернусь". Чому тоді плаче мама, якщо тато їде на роботу? Згодом я зрозумів, що ця робота і є ця ненависна війна. Ішли дні, місяці, а мій тато, мій і нічий інший, не повертався, а тільки іноді телефонував, іноді... Це були найщасливіші моменти, коли я чув його голос, і він весь час мені говорив:" Я ще трішки- і незабаро повернуся..." І знову ці години, дні, місяці...

Вперше після довгої розлуки побачив тата на Новий Рік. Я був безмежно щасливий, радів, як тідьки міг, адже він повернувсь, мій татусь удома.

Але в його руках замість звичайної мені іграшки був автомат, справжній, який я раніше бачив лише по телевізору. Одягнений у військову форму, яку він чомусь називав пікселем. Здавалося б, усі щасливі і радісні, але не тато. Він сумний та зовсім не той, який був раніше... Тато не посміхається та не радіє, в його очах зовсім не зрозумілі емоції, а на скронях сивина. Мій тато змінився, його змінила війна.Той Новий рік ми зустріли родиною. Тоді я дізнався, що таке піксель, що таке автомат і багато чого іншого... Здавалося б, усе добре, але ні, бо тато знову через кілька днів кудись збирається. Знову плаче мама і вже плачу я, бо розумію, що мій тато іде на війну, він військовий, він герой, герой мій і всієй України. Знову, як і раніше, хвилини, дні, місяці і тільки колись один телефонний звінок на пару хвилин, щоб сказати, що в нього все добре. А на тому кінці слухавки чути не тільки голос тата, а ще й ті жахливі вибухи - це дуже страшно.

І так майже два роки...

Але не дивлячись ні на що, цей день настав, татусь повертається додому, бо в нього ротація. Ці емоції не можна пояснити словами. Зустрічали тата та його побратимів як справжніх героїв.

Ішов час. Усе ставало на свої місця. Тато, трішки відпочивши після своєї такої " роботи", повертається до мирного життя, мама перестає плакати. Я відчуваю себе у повній, щасливій сім"ї. Все добре. Живемо, як всі, але не забуваємо, що там, на сході, війна і допомагаємо, чим можемо. Ішли роки, і здавалося все, що з нами відбулося поганого, позаду. Як тут зовсім не очікувано 24 лютого 2022 року о 6:00 в мами дзвенить телефон і знову, знову ці жахливі слова: " Мамо! Війна!" - телефонувала моя старша сестричка. Мені 12, і я знову чую ці слова. Здавалося: це сон, нажаль, ні.

У багатьох містах нашої держави лунали вибухи... І це початок повномаштабного вторгнення Росії в Україну. Якщо хтось не розумів, що таке війна, то я знав з татових розповідей. У школу ніхто не йшов. Вскрізь черги, всі люди у великій паніці. У той день я вперше почув звук сирени. Цей жахливий звук змінив життя мільїонів українців.

Зі своєї квартири ми переїхали до бабусі в приватний сектор. Здавалося, що так беспечніше, а в тім хтозна. Коли ми переїхали до бабусі, спокійніше не стало. Над усім містом гули літаки, всю ніч і день вила сирена.

Згадую, як одного разу сидів у кімнаті і почув дивний звук. Повернувши голову до вікна, я побачив, як летить літак, такий здоровенний і так низько, що здавалося, що це все, кінець ... Мама, яка стояла біля мене поруч, тримавши в руках якісь речі, просто від страху випустила їх на підлогу. Ніхто не знав, що робити, але заспокоювало тоді лише одне, що не було повітряної тривоги. Ми зрозуміли, що то наші військові, які бережуть наше небо. Багато разів ми спускались до підвалу, де бабуся заздалегідь облаштувала тепле містечко, настеливши туди теплих ковдр та подушок.

На щастя, ми живемо у маленькому містечку і я не чув вибухів, але я чув, як літають шахеди прямо над моїм будинком.

Не дивлячись, що у нашому місті більш-менш безпечно, якщо можна так сказати, бо я вважаю, що безпечних місць зараз немає, я знаю що таке "МІГ-31" і які в нього ракети, знаю, що таке "ТУ-95", що таке " керована авіаційна ракета Х-59", крилата ракета "ІСКАНДЕР-К" та багато чого іншого.

На жаль, це наше життя, наша буденність, наше дитинство, наша реальність.

Війна- це страшно, це десятки тисяч скалічених душ та тіл, це сотні тисяч постраждалих, це зруйновані будинки, та що гірше - зруйноване життя. Не дивлячись ні на що, я впевнений, що Україна переможе, бо наш народ воює за волю, за незалежність, щоб знову запанував мир. За нами правда, за нами воля, з нами Бог.

Дякую кожному, хто боронить нашу неньку, нашу Україну, хто береже нашу землю, наше небо, наше життя.

Все буде Україна!!!
Слава Україні!!!
Героям Слава!!!