Нанинець Василина, 11 клас, Синевирсько-Полянський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Рошко Валентина Богданівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Четвер…Ранок 24 лютого – страшний день для всіх українців! Всі ЗМІ повідомили про вторгнення. Яке це незвичне слово! І зразу всюди шум, гамір, метушня, люди в паніці, телефони гарячі від розмов. І сирена розриває серце й тіло…

Я ніколи не думала, не могла уявити, що житиму в час війни.

Про війну я знала з уроків історії, з розповідей моєї бабусі, з переглянути кінофільмів та прочитаних книг. Для мене це здавалось чимось далеким, нереальним. Та, на жаль, подих війни я відчула теж. Той страшний ранок, коли мої батьки застигли біля екрану телевізора, я буду пам’ятати довго. Від усвідомлення почутого моторошний холод охопив моє тіло, а ноги підкошувалися піді мною.

Я живу на Закарпатті. І хоч війна не дісталась мого рідного краю, та я стала очевидицею інших подій. У нашому селі появилися біженці! Це таке незвичне для мене та моїх односельчан слово звучало відтепер кожний день. Адже це люди, які покинули рідні домівки і змушені шукати прихистку біля чужих людей. 

Їх було так багато! І в їхніх очах я бачила великий сум і страх. Всі вони твердили одне: «Війна – це дуже страшно! Це пекло на землі». 

Їхні розповіді так стривожили моє серце! Адже страждають всі: і дорослі, і малі. Особливо маленькі діти, бо вони втратили частинку свого безтурботного дитинства.

І ми почали діяти. Ми – це моя сім’я, мої сусіди, родичі, однокласники.

Спочатку ми допомагали приїжджим продуктами, одягом, ліками. А потім почали збирати все для фронту, для тих, хто на передовій. 

Щоденні розмови з друзями, однокласниками завжди зводились до однієї теми: «Що будемо завтра робити? Як допомогти?».

Перший рік війни пройшов як у тумані. Збір продуктів, дистанційка в школі, листи воїнам, домашні турботи – все переплелося. А ми щодня продовжували ставити одне одному риторичні питання: «Коли ж все це закінчиться? Коли виженуть ворога з нашої землі?».

Зима – чудова пора. Так я вважала до 2022 року, а зараз же вона викликає у мене біль та страх. Біль від того, що наші воїни мерзнуть в окопах, віддалені від своїх рідних та близьких. Страх від того, що гине цвіт нації. Але надія вмирає останньою!

Я вірю, що настане той ранок, коли всі почуємо таке довгоочікуване: «Війні кінець!». І той шлях, який ми пройшли разом від початку і до кінця буде у наших серцях навічно! Ми будемо із великою вдячністю пам’ятати тих, хто віддав найдорожче – своє життя. Вони це зробили для мене, для нас, для народу.