Миргородська Ярослава, 9-в клас, Сумська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №9

Вчитель, що надихнув на написання — Юхименко Валентина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це страшне лихо. Вона калічить людські долі. Люди змушені брати в руки зброю, щоб захистити рідну землю від ворога.

Війна… Це слово я вперше почула від свого прадідуся Рибалки Олексія Федосійовича, коли була ще маленькою.

Він мені розповідав про жахіття, які відбувалися в роки Другої світової війни, бо був її учасником. Прадідусь часто показував мені фото з війни, які дуже беріг, свої нагороди. 

Уже понад десять років, як його немає, але у моїй пам'яті спливають ці розповіді. Вони відлунюються в моєму серці, бо сьогодні Україна переживає дуже важливий період своєї історії. Російський агресор розв'язав криваву війну проти українського народу, яка триває майже 1000 днів. Щоденно ми стикаємося з випробуваннями, які вимагають від нас великої сили, мужності й рішучості. Кожен українець розуміє, що зараз не час стояти осторонь.

З перших днів війни мій рідний дядько, Олександр Васильович, пішов боронити нашу землю від рашистської навали. У бою на Бахмутському напрямку він був поранений. Довгий час мій дядько проходив лікування та реабілітацію. 

Я часто з батьками відвідувала і допомагала йому, щоб він якнайшвидше одужав.

Олександр Васильович щоразу згадував своїх побратимів, їхню взаємопідтримку, виручку та безкорисливу допомогу. Ці люди стали для нього рідними і близькими.

Його розповіді допомогли мені зрозуміти, що потрібно цінувати кожну хвилину життя, радіти прийдешньому дню. Зараз мій дядько знову на передовій. Він разом з іншими захисниками рідної землі продовжує боронити незалежність нашої держави. Я намагаюся постійно підтримувати з ним зв'язок, ділитися своїми успіхами в навчанні. 

Разом зі своїми батьками займаюся волонтерською діяльністю. Я щоденно чую, як волають сирени, летять шахеди та ракети, і більшість часу проводжу в укритті. Моє життя поділилося на до та після. Я разом зі своїми батьками слідкую за новинами із зони бойових дій і вірю в перемогу України. Намагаюся жити без жалю про день вчорашній і переживань про день завтрашній. Мій внесок у Перемогу — це відповідальність за власне життя, турбота про ближніх, якісне навчання.

Минає 1000 днів війни, а червоне небо ще й досі палає і не від заходів сонця. Ми йдемо своїм шляхом до Перемоги. Ми сильні! Ми переможемо!