Янченко Валерія, ДПТНЗ «Бородянський професійний аграрний ліцей»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Мироненко Валентина Владиславівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна … П’ять букв – і сотні зруйнованих будівель, тисячі загиблих та поранених… Скільки болю, сліз, страху, жаху в одному слові!.. Невже все це може відбуватися в країні, де ще донедавна сяяли щирі посмішки? Невже в двадцять першому столітті світ не в змозі зупинити це за добу, годину, хвилину?! Авжеж, ми не завжди розуміємо тих, хто при владі, рішення, які вони приймають, та як мислять … Проте, це війна не лише України, а й усього світу, агресія, яку розпочала російська федерація – глобальна проблема, яка шкодить усьому людству.

Війна – це біль українців, який ніколи не згасне. Хтось втратив житло, хтось цінні речі, але кожен втратив ще й частинку себе, когось із рідних, друзів або просто знайомих.

Я з власного досвіду маю повне розуміння цього. У перший день війни я думала, що вона закінчиться, можливо, через тиждень, але сьогодні вже тисячний день війни, та ніхто з нас не знає, коли ми побачимо її кінець, проте кожен бачить його з нашою перемогою.

Восьмого березня моя сім’я була вимушена тимчасово переїхати з нашого будинку до рідних, виною чому були обстріли. А вже одинадцятого я прокинулася від звуків гусениць танка, танка, який стояв прямісінько біля будинку, в якому ми знаходилися. Тоді я налаштовувала себе виключно на краще.

Уже першого квітня російські війська покинули наше село. Двадцять один день окупації – це дні без зв’язку та світла, їжу намагались зберегти на якомога більший час, але, разом з цим, допомогти тим, хто потребував.

Єдине джерело новин та інформації – радіо. Ми пройшли цей шлях, хоч і нелегкий, кожен по-різному почувався, мав свої думки та по-різному сприймав усе, що відбувалось. Та й загалом суспільство стало чутливішим до проблем психічного здоров’я.

Після деокупації, здавалось би, все йде на краще: ми повернулися в рідну домівку, хоч у ній і проживали орки, та вона вціліла. Але був ще один привід для переживань: рідний дядько, який захищав нашу країну в 2014 році й пішов добровольцем у 2022, та в червні цього ж року ми отримали звістку про його загибель… Це почуття, яких я й досі не можу пояснити...

Пам'ять про нашого Героя залишилась назавжди, адже забути про близьку людину, думаю, неможливо. Життя продовжувалось, усі повернулись до звичних справ, хоч і під обстрілами.

На захист України став і мій тато, доля якого зараз невідома. З одинадцятого вересня цього року він вважається офіційно безвісті зниклим на позиціях у Курській області. Почуття невідомості, мабуть, гірше від точної звістки. Хоча, може, й не так, адже залишається надія на пошуки, віра в те, що тато живий, може, й в полоні, але живий… Моя родина не втрачає надії, хоч зі слів командира татової бригади – він загинув… Загинув? ... У це не вірить жоден з моєї сім’ї, тому пошуки, звичайно, ніхто не припиняв.

Отже, який же сенс у цій війні, в стражданнях мирного населення? Я, на жаль, не маю відповіді…

Та й не впевнена, що вона є. Через війну в суспільстві, в культурі та свідомості народу відбулися зміни. Вона залишає глибокі рани в серцях людей, руйнує цілі сім’ї та громади. Вражає те, що рашисти цілеспрямовано йдуть на нашу землю вбивати. Думаю, у них немає душі чи чогось живого. Вони мерзенні зсередини і це виправити неможливо.

Збройні Сили України стоять на захисті нашої держави та не втрачають віри в перемогу, гинуть з честю й відданістю Україні. Кожен з нас повинен це розуміти та безмежно цінувати.

Дуже важлива підтримка всього народу, волонтери роблять величезний вклад у перемогу – допомагають військовим, населенню… Важливий внесок кожного, наразі потрібно проявити єдність та стійкість.

1000 днів війни – це не лише час страждань і втрат. Це також час надії, відваги та незламного духу українського народу. Усі ці переживання формують нову історію України, в якій ми маємо навчитися цінувати мир і свободу ще більше. Ми повинні пам’ятати про всі злочини росії та зробити все, аби держава-агресор розплатилася за них.