Дубнюк Зоя Іванівна, вчитель, КЗО «Братська гімназія» Покровської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області

"1000 днів війни. Мій шлях"

Я щаслива тим, що працюю і вчителем, і керівником сільської школи, згуртованого колективу, об'єднаних єдиним бажанням щасливо жити в мирі. 24 лютого 2022 року змінило життя так, як зміниться перше речення від уточнення, що школа розташована за 30 км від незламного Гуляйполя.

Прокляття війни ввело на нашу мирну землю блокпости, «їжаки» на дорогах, мінування мостів, рух спецтехніки, багато людей у військовій формі, риття окопів на полях за селом, страхітливі звуки в небі.

У перший тиждень війни до нас заїхали військові на величезних машинах, притягнувши справжні бойові пушки. Ми зрозуміли — це кінець нестабільності, страху, паніки. Це наш захист. Шикування, злагодження, виїзди захисників на «роботу» три через три дні. Бачили в очах наших героїв впевненість, безстрашність, рішучість. Життя завертілося швидко та нелегко, але ми не скиглили, не відмовлялися допомагати. Розуміли, що сьогодні треба жити не війною — миром.

Ставали одним єдиним організмом: військові — захищали, педагогічні працівники — підтримували. Люди працювали без вихідних, без відпусток, зранку до вечора: плели маскувальні сітки, виготовляли окопні свічки, прали одяг, організовували «банні» дні.

Наш освітянський «кухонний батальйон» тримав свій стрій — готували їжу для ста, потім — понад п’ятистам військовим (артилерія, ТРО, морська піхота, розвідка, танкісти, сапери, інженерні війська, ДШБ, ССО), готували їжу на вивіз. Раділи разом із захисниками, коли чули про маленькі щоденні перемоги на різних напрямках.

Запам’яталося, як одного дня ми почули страшний рев у небі, потім побачили дим, і затремтіла земля під ногами — впав збитий літак (десь за п’ять кілометрів від села).

Знали, що наші «яструби» працюють по всій лінії бойового зіткнення, дають відсіч окупантам. Було збито літак ЗСУ, на жаль…

А уроки? Навчальний процес продовжився за дистанційною формою навчання, сирени докучають дуже. Дітлахи підіймали бойовий дух рідненьких захисників: дарували малюнки, обереги-ангелочки, патріотичні браслети, вірші та листи. До свята Великодня приготували паски, фарбовані яйця, смаколики. Військовий капелан благословляв захисників, посвятив казкові пасочки.

Навесні ми сіяли квіти біля школи — сіяли надію. А наші захисники десь у лісосмузі висадили жолуді у маленькі баночки з-під консерви і турботливо доглядали. Потім привезли до школи і висадили маленькі дубочки, як символ віри, могутності і довголіття.

Змінювалися пори року, війна додавала собі днів, підповзала ближче, погрожувала гучними кабами. А ми живемо! Приліт балістики — і наш зовсім новий шкільний автобус залишився без вікон, з побитим дахом.

Назавжди в нашій пам’яті залишаться всі ті, кого послала нам доля на захист рідного краю, вкарбувалися їхні імені та позивні. Пам’ятаю, як одного разу зайшов на кухню молодий, високий, вродливий військовий командир-розвідник. Богдан часто говорив, що мир у нашій країні обов’язково настане, вона буде процвітати. Мені досі боляче, що мужній захисник загинув, що клята та жорстока війна продовжує забирати тих, хто усім серцем любив та вірив у свою Україну, над могилами загиблих односельців тріпочуть у скорботі Прапори.

Люди-титани, які захищають державу від ворогів так, що ними захоплюється весь світ.

Тож не зупиняємося і допомагаймо ЗСУ, бо попереду холодна зима — зігріємо захисників своїми гарячими серцями. Нехай сильне чоловіче серце застукає швидше, а строгий погляд військових — засяє щастям.

1000 днів війни — ні, ні, ні! Хочу чути галас учнів у школі, гучний дзвінок, свисток вчителя фізичної культури, організовувати шкільні ярмарки, конкурси. І щоб було багато-багато щасливих, святкових людей у вишиванках, а в небі вигравало мирне небо над Україною!