Немчук Діана, ДПТНЗ «Рівненський центр професійно-технічної освіти сервісу та дизайну»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Безушко Ірина Володимирівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Найстрашніше – це час та тупість. Я до цих пір пам’ятаю ранок, коли не зрозумівши катастрофи всієї ситуації, я раділа, що відміняється контрольна з хімії. Зараз, тільки з болем можна дивитися в щоденник на той четвер, коли життя кожного українця поділилося на «до» та «після».

Багато хто розділяє Україну на захід та схід, але це така тупість, адже війна торкнулася кожного! У мене вона забрала мою важливу підтримку – єдину близьку подругу. Я пів року просиділа вдома, майже не виходячи та ні з ким не спілкуючись.

А з депресії мене витягнув мій дядько, який приїхав, щоб побути у колі сім’ї. Для мене це стало ковтком свіжого повітря. Мамин брат за ці кілька місяців замінив мені батька, який ніколи про мене не піклувався.

На той момент, коли дядька все-таки взяли до лав добровольців, я вже навчалася в Рівному. Волею долі мене сюди занесло, бо мама сказала: «Далеко я тебе не відпущу, війна на дворі!», і всі мої відмінні дев’ять класів та бажання вступити на омріяну професію пішли «коту під хвіст». Та я й не шкодую, адже за даних обставин це був найкращий варіант, та й життя подарувало мені нових людей.

На роботі у мене з’явилася хороша подруга, яку війна не залишила в стороні. З перших днів повномасштабної війни її чоловік пішов добровольцем. На жаль, дівчинка в двадцять один рік стала вдовою та втратила найдорожчу людину.

Після цього я не вірю у справедливість цього життя. Я, напевно, не зустрічала більш прекрасної і хорошої людини, та доля вирішила зробити її ще й неймовірно сильною.

Напевно, саме вона навчила мене так цінувати кожен приїзд мого дядька. Намагаюся щоразу якомога довше бути поруч з ним, підняти йому настрій та дати змогу просто відчути банальний спокій. Я стала його улюбленою племінницею і неймовірно залежною від його тепла та безглуздих балачок. Та два роки служби даються взнаки... З кожним його приїздом я помічаю, як його погляд тьмяніє, це гасне вогник в його очах. Але мій дядько — не слабкий! Я бачу, як йому важко, але він ніколи не скаржиться, каже, що йому є, за кого боротися. Його погляд в такі моменти особливо теплий. Він настільки сильний морально, що сьогодні я вперше задумалася про те, що людина може не повернутися. Та після його фрази: «Перед приїздом нас так почали бомбити, що я реально думав — вже не повернуся» — мені страшно.

У нього звичка не прощатися, коли він повертається назад, та на цей раз він не хотів відпускати з обіймів. Тепер я по-особливому чекаю його приїзду.

Напевно, найстрашніша річ, що людина з часом до всього звикає. В кожного другого рідні воюють, а кожен третій втратив близьку людину — і цим вже нікого не здивуєш. Я вже забуваю той час, коли не було комендантської години, коли гуляєш, поки мама не подзвонить, а слово «тривога» асоціюється лише з відчуттям тривожності, коли в сонячний день у небі побачиш білі смуги від пасажирських літаків…

Маю велику надію, що скоро знову їх побачу над мирною і незалежною Україною.