Сацута Ельза, 17 років, учениця 11-А класу Криворізького ліцею №24 Криворізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Михайленко Людмила Олександрівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

"Мені тринадцятий минало…", - писав про своє дитинство Тарас Шевченко. Мої ж тринадцять були останнім роком спокійного життя. Спочатку світ сколихнула пандемія. Ніхто не знав, чи виживе людство після такого нашестя. І ось,коли   ми почали пристосовуватися до нових умов життя, - війна. Звісно, вона була вже давно. Але по-справжньому ми відчули весь жах воєнного часу лише зараз. 

Перші згадки про повномасштабне вторгнення я побачила в середині лютого, коли деякі представники російської еліти писали під відео українських блогерів:"Готуйтеся! Зараз велікій рускій народ захватіт вашу Окраіну!" Тоді я не дуже зважала на це. Але чим ближче було до всім відомої дати, тим більше боязких думок з'являлося в голові. І ось, двадцять третє лютого, ми з мамою обговорюємо план дій на випадок повномасштабного вторгнення. І воно таки почалося. 

Ранок. Я прокидаюся  й беру в руки телефон. Бачу голосове повідомлення від класного керівника. У школу  йти не потрібно. Радію. А потім читаю новини…. Саме з цього моменту моєму спокійному життю прийшов кінець. Саме цього ранку я вперше за своє життя випила заспокійливі.

Того дня ми ходили закупати продукти на випадок найжахливіших сценаріїв. Я перечитала весь хід Другої світової війни, бо початок обох був схожим. А наступного дня наша родина поїхала до бабусі, щоб триматися разом…

За період повномасштабного вторгнення я стала зовсім іншою людиною. Пам'ятаю, як за два тижні до цього замовила близько десяти книжок. Більшість з них була російською мовою. Зараз я мрію повернутися додому та спалити їх на вогні вічної ненависті до "братської" мови. Я перестала дивитися російських блогерів. Перестала слухати російську музику. Перестала співчувати простим росіянам, що не можуть змінити таку тяжку ситуацію. Перестала бути малоросом.

Війна розплющила очі на багато речей. Те, що росіяни можуть бути жорстокими, це було, очевидно, з історії. Роками, століттями вони намагалися знищити все, що зустрічалося на їхньому шляху.Мене це навіть не здивувало. Хоча ні. Таки був шок, коли читала про людей, що пережили окупацію...

Справжнім відкриттям стало те, що, незважаючи на постійні сварки в середині нашої країни, ми можемо об'єднатися у складний момент і дати відсіч кривднику. Як раніше інші дивувались з козаків, що перемагали в максимально невигідних умовах, так зараз увесь світ дивується з того, що ми вистояли. Вистояли, не маючи новітньої зброї в арсеналі. Не маючи віри навіть у самих себе. 

Також ця війна змусила мене подорослішати набагато раніше, ніж повинно бути. Багатьма роками я будувала рожеві хмаринки навколо образу «цивілізованого світу», ідеалізуючи інші країни. Мріяла  навчатися в європейській країні. Але життя вирішило розвіяти всі мої сподівання й показало, що немає нічого бездоганного. Там також є внутрішні конфлікти, корупція, особисті інтереси. І навіть світові організації, що відповідальні за вирішення масштабних проблем, просто «висловлювали свою стурбованість». Хоча що може бути масштабнішим, ніж геноцид цілого народу, ризик створення радіоактивного колапсу в серці Європи, ризик використання ядерної зброї? Скільки прав людини було порушено за цей час? З усвідомленням справжньої відповідальності за власне життя я подорослішала. І вороття назад уже не може бути.

Саме з війною розумієш цінність миру. Особливо, коли дивишся на людей з інших країн, що продовжують жити своїм життям, не жахаючись від кожної сирени або вибуху, не читаючи новини кожної хвилини та не розуміючи, наскільки вони прив'язані до свого дому. Найближчі десятиліття головною цінністю кожного українця стане саме мир. Відчуття безпеки, можливість планувати щось на майбутнє, бажання чогось досягати й розвиватися, відсутність потреби в збиранні тривожної валізи. Це все і є складовими миру. І хай я вже не стану тринадцятилітньою дівчинкою, що живе в ідеальному світі, але тепер я розумію свою ідентичність. Я хочу брати участь у розвиткові нашої країни. Я можу гордо сказати: я - українка.