Ісаєва Анастасія, 17 років, студентка 2 курсу «Жовтоводського фахового педагогічного коледжу» ДОР

Вчитель, що надихнув на написання есе: Хоменко Людмила Никанорівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Отож. Історія почалась 24 лютого. Цю дату я запам’ятаю навіки.

«Колись вона з’явиться у підручниках з історії і наші діти вивчатимуть її так, як зараз ми вивчаємо історичні події» - сказавши так декілька місяців тому, я подумала б що це нонсенс, але з того часу мої думки змінились. Та й загалом, не лише думки. Що ж саме стало іншим?

Напевно, моє розуміння світу. Розуміння того, де і ким я є насправді. Я почала жити реальністю, а не казковими (найчастіше за все – американськими) мріями. Усвідомила одну важливу річ: я - українка.

Коли почалась війна ( подумати лише, більше, ніж півроку тому!) - я була розгублена, налякана, вибита з колії, невпевнена у своєму майбутньому ( та хоча б у наступному дні). Всі думки переплітались. Важко було заспокоїтись, повернутись до колишніх планів, мрій, сподівань, адже щоденні тривожні новини, паніка найближчих та й взагалі оточуючих людей, постійний вій сирен – сильно тиснули на мій психічний стан. Я не помилюсь, якщо скажу, що вони тиснули на психічний стан усіх українців.

Як так? Як так, стільки років «тиші», а тут взяли і напали? Річ у тім, що раніше я не сильно переймалась ситуацією в країні, тому й написала «тиша». Я знала, що десь далеко на Сході йде війна, яка ніяк не впливає на моє повсякденне життя. По новинах чула, що там інколи стріляють. Кожного року разом зі школою відправляла солдатам листівки, їжу, теплий одяг. Але ж кажу, війна була для мене далекою, чужою, я жила своє звичайне життя: навчалась, розважалась, мріяла...

Звісно, почувши перший свист ракет, побачивши прямо над головою величезний літак, злякавшись безупинного виття сирен – мені стало страшно. Я відразу відчула, що війна була завжди, що вона стосується мене, і що ніколи, ніколи не було «тихо», а тим паче «мирно».

В решті решт, після довгих, неспокійних, безсонних ночей та після одноманітних, напружених днів – я зрозуміла, що треба йти далі. Адже занепадаючи духом ми стаємо вразливішими до зброї ворога, а переборюючи страх, ми навпаки показуємо свою силу, міць, незламність!

І я почала. З новими думками, обставинами, діями – я почала жити. Українська мова стала гаслом мого натхнення, дійсно солов’їним співом, і не лише тому, що так пишуть в книгах. Я перестала соромитись того, ким я є і якою мовою спілкуюсь. Згасло бажання переїхати закордон. З’явилась шалена мотивація жити і навчатись саме тут, в Україні. Я полюбила свою державу.

Що ж вразило мене з настанням війни? Напевно, декілька речей:

Лояльність Європи з самого початку повномасштабного вторгнення. Я лише чула про допомогу з їх боку, але самої допомоги так і не бачила. Це було найнапруженішим: отримати підтримку в такий важкий час, і я дуже рада, що нам вдалось до них достукатись.

Річ, яка вражає мене і на сьогодні: мовчання там, де треба говорити, і багато розмов там, де треба мовчати, з боку країни-агресорки - Росії ( написала б з малої, якби не правила).

Дивний це «народ» - росіяни. Йдуть когось визволяти, живучи у полоні. Обговорюють українську владу, взагалі не маючи права щось сказати про свою, бо ти дивись! Скажеш щось, і наступного дня прийде до тебе з десяток омоновців, і «винесуть» прямо до в’язниці, як державно - небезпечний об’єкт.

Але не треба про них. Давайте ліпше про Мир.

Для мене, Мир – це можливість спокійно жити, знаючи що у світі є місце кожному. Це прокидатись від теплих променів сонця, а не від вогню, спричиненого ракетою. Це засинати, не прислухаючись: вітер чи щось летить? Це назавжди забути виття сирен. Мир - це коли люди разом розвиваються, йдуть вперед не змагаючись, а доповнюючи одне одного. Мир – це Україна!