Шебанова Марія, 17 років, 11-А клас, Синельниківський ліцей № 6

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Алєксєєнко Світлана Вікторівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Коли почалась війна, мені було дев’ять років. Я чула і бачила новини, знала що відбувалося на Сході нашої країни, але не усвідомлювала наскільки все серйозно. Звичайно, з кожним роком я дорослішала і все більше дізнавалася про війну. Остаточне усвідомлення прийшло взимку дві тисячі двадцять другого року, коли Росія завдала ракетного удару по дитячому садку в Луганській області, у місце де знаходилося багато дітей. Ось тоді стало зрозуміло, з ким ми маємо справу.
Дві тисячі двадцять другий рік, початок «спецоперації» – так росіяни замінили слово «війна». Я прокинулась о четвертій годині ранку від глухих, але гучних звуків. Все було зрозуміло, але хотілось, щоб це був сон. Прочитавши в новинах про початок війни було почуття порожнечі, у голові звучало лише одне питання: «Що робити далі?». Більше страху було не за себе, а за близьких і рідних. Всупереч моєму вмінню та віку, я намагалась їх підтримати, допомогти й наскільки можливо захистити.

Десь через два тижні, ми з матусею та сестрою поїхали до Польщі. Це було рішення батьків і я з ним погодилась. Якби зараз в мене знову запитали: «Поїхала б ти до Польщі?» - я не вагаючись відповіла - «Ні». Але я не шкодую про свій вибір. Далі, наче клаптики з життя: збір речей, залізничний вокзал, татові обійми, потяг повний людей, виснажлива дорога і Польща.

Там ми перебували два місяці, але не витримали, повернулись до рідної України. Це був найкращий день за весь проміжок часу: перехід через прикордонні пости й ми знову вдома. Навіть не розумію, що тоді нас змусило залишити тата, поїхати вперше до зовсім незнайомої країни, напевно, нами керував страх і жахливі обіцянки росіян підірвати Запорізьку АЕС.

Росія ганебна, без усіляких принципів країна, яка тільки  може залякувати  захоплювати чужі території. Я зрозуміла, що росіяни – це люди, які не знають меж - це  звісно ще з історичних довідок. Кожен день вони мене все більше і більше приголомшують. Навіть, лячно згадувати всі ті події, всі ті знущання з цивільного народу, але це не можна забути, про це не можна мовчати. І ми будемо воювати до останнього, поки Росія не заплатить за всі свої вчинки!

В мене ніколи не було сумнівів щодо українців. Дивлячись на їх міць і витримку при виконанні бойових дій, я вважаю, що вже ні у кого не виникне сумнівів. Наші хлопці й дівчата – неймовірні "воїни"- це герої. Не вистачить слів, щоб висловити їм свою вдячність. Я захоплююсь відвагою українських захисників і захисниць. Це люди, які не впали у відчай, а пішли захищати свою країну. Поки ворог нищить будівлі, вбиває і ґвалтує, наші бійці виконують свій обов’язок – рятують не тільки людей, а навіть і тваринок.

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого ріку день, який докорінно змінив моє життя. День, який докорінно змінив життя всіх українців. Я вважаю, війна навчила нас розуміти: хто ми, чого ми прагнемо. Особисто мене вона навчила насолоджуватись кожною хвилиною життя, шанувати та оберігати рідних і близьких.

Що означає слово мир сьогодні? На жаль, я не вірю вже в «мир у всьому світі». Завжди десь відбувається боротьба. Просто, не відчувши це на собі, не зрозумієш всього жаху. Зараз, мир для мене – це спокій, коли всі живі та здорові, коли діти всміхаються, а батьки впевнені у завтрашньому дні.

Хочу спокійно займатися улюбленою справою, не припускаючи, що кожної хвилини хтось вмирає на полі бою, щоб було спокійне і щасливе життя. Не хвилюватися весь час за рідних, ховаючись в укритті, гадаючи: «Де вони зараз? Як їх захистити?».

З давнини  Росія прагнула відібрати нашу територію, нашу свободу. Однак, хто ми та хто вони?  Наша держава вільна, незалежна з неймовірним, нескореним народом. Я пишаюсь тим, що народилась в Україні. « Я – українка! Слава тобі Україно ! Слава твоїм героям!»