Бурлак Катерина, Комунальний заклад «Білгород-Дністровський педагогічний фаховий коледж»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Анікіна Тетяна Олександрівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна… Це слово пронизує нашу свідомість гострим болем і відлунює важкими спогадами. Останні тисяча днів мого життя стали частиною цього нового, жорстокого світу, в якому війна – це не лише новини, але й реальність, що змінила все навколо.

1000 днів війни – це тисяча моментів, кожен з яких залишив слід у серці. У цьому вирі подій змінилося моє сприйняття життя, майбутнього і навіть самої себе. Я бачила, як буденність стирається під вибухами, як звичайні речі, такі як спокій і затишок, стають рідкісною розкішшю.

Спочатку було страшно. Страх паралізував, коли вперше почула сирени і вибухи.

Здавалося, що світ навколо розсипається на дрібні уламки, а майбутнє вмить стало розмитим і невизначеним. Як можна будувати плани, коли ти не знаєш, що чекає тебе завтра?

Але за ці 1000 днів я навчилася знаходити сили там, де раніше навіть не підозрювала про їх існування. Я дивилася на інших – на друзів, рідних, волонтерів, на тих, хто бореться на передовій, – і розуміла, що ми всі стали частиною однієї великої боротьби.

Кожен на своєму місці робить те, що може наблизити нашу перемогу.

Ці тисяча днів стали шляхом розуміння сили людського духу. Війна розкриває людей по-справжньому: хтось стає героєм, інші – розчаровують, але кожен опиняється перед вибором. Я бачила, як хтось зі зброєю в руках захищає своє місто, як волонтери працюють без відпочинку, допомагаючи тим, хто потребує підтримки. І це все – про справжню силу і відвагу, про людяність, яка пробивається крізь темряву.

Війна змінила і мене. Від страху та невпевненості я перейшла до усвідомлення своєї ролі. Кожен із нас став частиною цього шляху. Моє завдання – робити все можливе, щоб підтримати інших. Мій шлях – це допомога тим, хто потребує, і навіть найменші кроки стали частиною великої спільної боротьби.

Ці 1000 днів війни навчили мене цінувати життя та людей навколо. Кожен день став нагадуванням про те, що ми живемо не просто так – ми боремося за наше майбутнє, за нашу свободу, за наші родини.

Часом я думаю про майбутнє. Що буде після війни? Як ми змінимося? За ці тисяча днів я багато дізналася про себе, про свою стійкість і про те, якими сильними можуть бути люди, коли вони об’єднані спільною метою. Я мрію про той день, коли ми зможемо повернутися до мирного життя, коли знову почую тишу, а не звуки вибухів.

Війна забирає багато, але вона також змушує нас переосмислити наше існування. Цей шлях – це не тільки про виживання, а й про те, як ми змінюємося, стаючи сильнішими, мудрішими, більш об'єднаними.

Я переконалася, що навіть у найважчі моменти люди можуть залишатися людьми.

Коли я озираюся на ці 1000 днів, я бачу не лише біль і втрати, але й надію. Надію на перемогу, на мир і на те, що ми не забудемо уроки, які дала нам війна. Мій шлях продовжується, і я знаю, що кожен день – це ще один крок до світлого майбутнього.