Романович Даніїл, 10-а клас, ліцей № 1імені О. П. Довженка Новокаховської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Романович Ірина Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів мого життя, які назавжди змінила війна…Чи міг я, тринадцятирічний підліток, навіть у найстрашнішому сні змалювати собі таке майбутнє? Звичайно, ні!

Ми з родиною жили щасливо й спокійно, було навчання, були розваги з друзями - і ось раптом 24 лютого ми прокинулися від того, що за вікном лунали вибухи. Невже війна? Мозок не міг навіть прийняти цю думку, свідомість відкидала розуміння реальності, але інстинкт самозбереження вимагав діяти.

Поступово прийшло й розуміння, що тепер ми живемо у війні, і ще, найгірше, в окупації.

Почалися дні страху, болю, розпачу, життя в постійному стресі, але все одно з надією - треба трохи почекати, усе буде добре!

Змінилося все: розмови тільки про війну, за вікном – російська військова техніка, комендантська година, нестача продуктів і ліків, відсутність зв’язку й інтернету.

Люди здебільшого не виходили навіть на подвір’я, інколи страх переходив уже в паніку! По телевізору показували тільки російські канали, і деякі люди починали вірити і новинам, які транслювало їхнє телебачення. На тлі постійних вибухів і гуркоту літаків почався страх за родину, себе, друзів.

Ми з мамою прожили в окупації чотири місяці, а далі прийняли рішення - виїжджати в Україну. На жаль, батько вирішив залишитися, аби російські військові не заселилися в наше житло. Війна роз’єднала нашу родину - і від цього болить і сьогодні. Душа наче розірвалася.

Виїзд з окупації тривав три доби. Перевізник брав тільки жінок з дітьми, і взяти із собою можна були одну валізу на людину. Я б ніколи раніше не повірив, що у валізу можна помістити речі на всі сезони! Прийшлося взяти лише найнеобхідніше. Проїхали дуже багато блокпостів, на яких перевіряли і документи, і речі. Найважчий блокпост був перед «сірою зоною», за якою була підконтрольна Україна, ось там нас тримали довго. Як зараз пам’ятаю: спека до 40 градусів, заміновані поля навколо, неможливість сходити навіть по життєвій потребі, відсутність води й їжі, величезні черги автівок.

Нарешті ми подолали «сіру зону» і побачили, як вдалечині майорить наш жовто-блакитний прапор - це був блокпост наших захисників. Сльози радості текли по всьому обличчі.

Наші військові супроводжували нас до Запоріжжя, далі нами зайнялися волонтери – люди-янголи, які допомагають у скрутну хвилину, від 2022 року і по сьогодні. Нас нагодували, допомогли засобами гігієни та посадили на автобус до Києва. І ось пролунала повітряна тривога-для мене це був стрес, адже в окупації ми її не чули.

Київ - нова сторінка мого життя, затьмареного війною. Ніколи не думав, що наші люди такі доброзичливі й відкриті. Нам надала житло родина, яка тимчасово виїхала за кордон. Волонтерські організації підтримували продуктами й речами. Потім почався блекаут, і ми вирішили їхати за кордон.

Румунія зустріла нас турботливо. І я дякую Богові, що оточує мене і мою родину тільки добрими людьми. Було важко: мова, люди, нерозуміння, але я впорався, навіть знайшов друзів. У Румунії ми прожили 7 місяців і повернулися в Україну.

Зараз я проживаю в Одесі. Навчаюся онлайн у своїй школі, спілкуюся з батьком по телефону, ходжу в спортзал, потоваришував із друзями. Життя триває. Мама донатить на ЗСУ і постійно говорить, що треба усе робити, аби швидше наблизити перемогу. І я вірю, що незабаром повернуся у звільнене рідне місто і обійму своїх рідних і скажу, як я за ними скучив.

Вірю в краще, знаю, що моє майбутнє – життя у вільній щасливій Україні. Тож будьмо єдині у своєму прагненні здійснити мрії, а мрія у нас одна – ПЕРЕМОГА! Слава Україні! Героям Слава!