Яворська Злата, 11 клас, Дунаєвецький ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гав'юк Ольга Євгенівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 рік. Ранок. Звук тривоги і вибухів. Відчуття страху і нерозуміння ситуації. З цього моменту життя кожного з нас кардинально  змінилося.

Напередодні цих подій моя сім’я і я проживали звичайне, безтурботне життя. Я відвідувала школу, навчалася, знаходила нові знайомства, подорожувала. Тато і мати піклувалися про мене, давали все необхідне, підтримували кожної хвилини, хоча і передчували, що ось-ось щось відбудеться. Це відчуття було, напевно, у кожного із нас.

Всі ми жили своїм життям, хтось мріяв про щасливе дитинство, хтось був на шляху до кращого майбутнього, а хтось вже створив свій дім і свою велику сім`ю. Ніхто не підозрював, що один день змінить усе.

За декілька місяців до цього в засобах масової інформації почала з’являтися інформація про можливе вторгнення Росії на територію України. Звісно у всіх була думка: це неможливо, цього не може бути, хтось узагалі в це вірить?

І ось 24 лютого - день народження найріднішої людини у моєму житті - мого батька. Цей день мав стати для нього найкращим, але країна-агресор вирішила інакше.

7:00, я прокидаюся зі словами: «Злата, ти нікуди сьогодні не йдеш, розпочалася війна». Я наївно думала: яка війна, мені час у школу.  У цей момент я чую звуки літаків, тривогу, чую новини по телебаченню про початок вторгнення і тоді до мене приходить усвідомлення всього, що відбувається. Я бачу страх в очах рідних і перечитую сповіщення своїх друзів про те, як кожному лячно і ніхто не розуміє, що відбувається.

У моїх думках: «без паніки, усе буде добре, головне, що ми усі поряд». Цей день став початком нових страхів.

Що буде далі? Як уберегти рідних? Як діяти? Куди тікати? Безліч питань вирували в думках кожного українця, але ми повинні були взяти себе в руки. Кожен новий день розпочинався з тривог, вибухів, обстрілів і нових жертв. Тисячі людей помирали, тікали за кордон, ховалися у підвалах, намагаючись  вберегти своє життя і життя близьких людей.

Нові жертви, нові втрати і вбивства ні в чому не винних людей, страх і безвихідь - все це через одну країну.

У ці тяжкі часи я і моя сім’я мали тільки надію у серці, що це нас омине, але почуття найбільшого ворога – страху, не відбереш. Мій брат - військовий і ще до початку повномасштабного вторгнення проходив службу на сході нашої країни, а вже після нападу агресора йому довелося перебувати у гарячих точках і на власні очі бачити весь жах, що насправді там відбувався.  

Я думала, чим я можу допомогти перебуваючи так далеко, але рішення все ж таки знайшлося . Соціальні мережі були переповнені відеороликами з підтримкою українського незламного духу. Багато людей волонтерили і донатили на нашу армію.

Я вирішила також до цього доєднатися, тому ми разом із моїми однокласниками і вчителями вирішили плести маскувальні сітки, робити окопні свічки, готувати смаколики і робити запаси для наших військових. Кожен допомагав, як міг, одні приносили матеріали, інші займалися безпосередньо виготовленнням.

Мені було дуже приємно брати участь у цьому, я відчувала свою відповідальність.

Також у нашій школі було створено спеціальні зони, де могли проживати біженці з окупованих територій, там їм надавали все необхідне: речі, одяг, їжу.

Щодо теми біженців, моя сім’я також хотіла чимось допомогти, тому ми вирішили надати житло одній парі. Це була дівчина Катя i її молодий чоловік, вони були переселенцями з Харкова.

Від них я почула жахливі речі , розповіді про те,  як усе насправді, про безсонні ночі і втрату близьких.

І ось незабаром вже 1000 днів, як триває цей жах. Ми повинні пам’ятати кожного, хто відав своє життя заради нашого щасливого майбутнього. Кожен день - нові труднощі і, звісно, страхи, які не покидають нас. Та я вірю у незламну силу нашого українського народу і знаю, що зовсім скоро наша мрія про мирне  майбутнє - збудеться.  

За нами – Перемога!