До військових дій я працювала, а син спокійно навчався. Військові дії почалися зненацька. Роботи не стало, згодом грошей на харчі теж.

Раптом хрещений сина подзвонив спитати, як ми. Коли почув, що ми без харчів, привіз гуманітарну допомогу. Розказав, що вони з друзями організувалися і стали волонтерами, тепер допомагають постраждалим чим можуть. Я була без роботи, тому попросила взяти мене до них. Із кінця березня 2022 і до 2023 року була волонтером. Коли у сина закінчилася онлайн школа, він теж приєднався.

Я була сильною заради сина, намагалася нічого не боятися. В волонтерстві допомогла чим могла, і син теж. Потім повернулася на роботу.

Але події нескінченні – вибухи та багато горя, яке трапляється в нашому місті, виснажують нервово. Ми нікуди не виїжджали, тому що живемо з бабусею, яка не захотіла покидати місто та домівку. Вона хворіє, і ми залишилися з нею.

Ми віримо, що Україна непереможна і буде мир в країні та на серці у кожного українця.

День був моторошним, точніше ранок. Дуже нервовий! Я збиралася у відрядження по роботі, квитки були на руках до Києва. Подзвонила директору підприємства, спитала, їхати чи ні. Він сказав: «Що ви питаєте! Залишайтеся вдома з рідними!» Так ми й залишилися у Харкові.

Син відреагував нервово, а я намагалася знайти слова, щоб він не боявся. Ми досі віримо, що як раптом все почалося, так і закінчиться.

Перший місяць пошкодили кришу нашої домівки, літали винищувачі та скидали ракети.

З психологічними проблемами справляємося трудом та допомогою іншим. Нестача їжі, черги за ліками, без яких мама не може… Це був жах.