Макота Тимофій, 10-б клас, опорний заклад загальної середньої освіти "Сузір'я" Оріхівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Сьомченко Ольга Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна змінила життя кожного з нас і поділила його на «до» та «після». Хтось втратив житло, хтось - близьких, хтось зостався калікою, а когось уже серед нас немає. Але є один плюс: це те, що війна об'єднала нашу націю і ми стали сильнішими. Скільки з'явилося небайдужих людей, які допомагають іншим.

Я хочу розповісти зі свого життя. Одного ранку я прокинувся і, як завжди, почав збиратися до школи, але пролунав дзвінок, у якому було сказано, що почалася війна. Я злякався і був у ступорі. Перший час усе здавалося звичайним: війна є, але що мені до того? Але це помилкове враження було до того моменту, коли вона була десь "там", не в нас. Повне розуміння всього жаху прийшло, коли цей кошмар був дуже близько. Через те, що бойові дії відбувалися зовсім поруч, у моєму містечку могло не бути світла. У мене вдома було електричне опалення, а на вулиці ще панувала зима, тому було прохолодно.

На другий день вимкнень в акваріумі померла половина рибок, а на третій - остання частина. 

Коли я лягав спати, чув, як їде військова техніка, а коли прокидався - вистріли автоматів. Мені довелося бачити, як летять ракети й падають зовсім близько. Це жахливе відчуття. 

Черги в магазинах були настільки великими, що виходили із самих магазинів. Прилавки спустошувалися за лічені години, а ціни злетіли до небес.

Проживши два місяці в такій обстановці, мені довелося покинути рідне місто. На те, щоб зібрати речі, у мене була година, за яку потрібно вибрати найголовніше з предметів, які відіграють дуже важливе емоційне значення. Попри все, я виїхав звідти дуже далеко, хоч це було тяжко психологічно.

В іншій частині країни здавалося все схожим, але не таким. Було набагато тихіше та спокійніше, без сотні тривог за день.

Наших домашніх улюбленців, яких, на жаль, ми не змогли забрати із собою, годували сусіди, які ще залишалися в Оріхові. Одного дня, в обід,

був ще один жахливий для мене дзвінок, у якому повідомили, що мій будинок було зруйновано. Я пам'ятаю, як тоді плакав, хоч зазвичай не роблю цього. 

Це жахливе відчуття, коли руйнуються всі надії на повернення додому, змусили мене задуматися над майбутнім моєї родини та всієї України. Хоч тут, в Івано-Франківську, було відносно спокійно, але відбиток війни залишався. Прильоти на електростанції взимку нагадали мені те, що було в моєму містечку. Знову світло по кілька годин на день. У таких умовах було дуже тяжко, як просто жити, так і навчатися. Писати роботи під світлом свічки, шкодячи зору, і мерзнути від холоду. Вимкнення порідшали. Світло дали. У цьому місті я записався в басейн, щоб відволіктись від тяжкого стану в країні, але в одну ніч я прокинувся від знайомого гуркоту. Наступного ранку я дізнався: басейну, у який я ходив, уже немає.

Зараз я живу спокійно, навчаюся дистанційно, тільки часті тривоги змушують згадувати про мирне життя в рідному місті. Сумно-сумно… На жаль, я починаю втрачати будь-які надії.