Яким було життя?
Виявляється, нормальним. Були проблеми, чогось не вистачало. Але зараз ми зрозуміли, що все це чарівно й прекрасно проти того, що може бути.
У нас було нормальне містечко, працювали заводи – шиноремонтний, молокозавод, харчосмакова [фабрика]. Це був звичайний, хороший районний центр.
У нас в будинку є підвал, але там не зовсім [безпечно], тому ми з мамою іноді перебиралися в бомбосховище. Бувало, ішли пішки. Як ішли... тягнула її, затихало – і ми бігом. Усі бігли по вулиці, і ми теж. Різне бувало...
Наш будинок постраждав. Влучило в куток, одну кімнату цілком [зруйнувало] – там ні стелі, нічого. У чотирнадцятому році ми відновили стіну, тому що дах просто сповз би. Усередині ця кімната, звичайно, досі не житлова. Ми не можемо її опалювати, тому що там повністю потрібно робити труби. Тому ми спали в одній кімнаті, яка більш-менш вціліла.
Коли в липні [2014 року] у нас все це почалося, а потім було затишшя, ми всією Мар’їнкою рвонули в найближчі [міста]. Тільки ми пішли, коли почалися активні бойові дії. Ми перебували там і чули все, коли виходили на балкони.
Наші сусіди навпроти нікуди не виїжджали. В один із «прекрасних» днів уранці вони телефонують і кажуть: «Марино, до вас влучило». Влучило в спальню там, де спали.
[Війна] не просто вплинула на нас, вона перевернула все догори ногами.
Раніше жили тут разом – зараз усі роз’їхалися. У мене два сини, вони завели свої сім’ї. Якби не було цієї війни, ніхто б так далеко не був один від одного.
Працювали заводи, була робота. Зараз на місці шинного заводу нічого немає. Ми просто в шоці. Нічого взагалі не залишилося. Я якось проходила поруч і думаю, загляну у двір. Як заглянула – там немає заводу, просто росте трава. Я не могла далі йти, була в шоці...
.png "Імена")
