Зараз, слава Богу, стріляють не так часто й не так сильно, так що ми почали трошки звикати до мирного життя.

У нас війна почалася з 11 на 12 липня чотирнадцятого року, на Петра і Павла.

Ми чули, як нас почали бомбити, коли на Заводській [вулиці] кричали та плакали люди, коли горів молокозавод.

Усе в нас було, ми це пережили дуже важко. Чоловік лежав паралізований. Онучці тоді було шість місяців; вона, бідна, у підвалі навчилася ходити.

У котельні були побиті вікна, двічі руйнувався дах. У стінці досі ще стирчать кулі.

Відновлювати нам і Червоний Хрест допомагав, і Фонд Ріната Ахметова, і християнська церква. Допомагали і люди.

Нас дуже підтримала допомога від Фонду Ріната Ахметова, тому що ми не очікували, що дійсно буде війна, не вірили.

Ми нічого заздалегідь не готували. Нам дійсно ці продуктові набори допомогли вижити. Ми дуже вдячні Фонду.

Нашу поранену маленьку дівчинку (зараз їй сім років, вона ровесниця війни) двічі посилали в Конча-Заспу. Один раз відправляли на оздоровлення в Одесу. Їй дуже допомогли, особливо в Конча-Заспі. Вона ж через війну майже не розмовляла, а зараз почала говорити. Вона навіть в ансамблі співає в Дитячому центрі. Ми дуже вдячні, що люди не байдужі до нашої долі.

Коли починають стріляти, ми вже думаємо: іти в підвал чи так переживемо. Але, слава Богу, хоч зараз по людях не стріляють, усі будинки цілі. Тільки між собою перестрілка, але по житловим будинкам нічого не летить.

Ми стали цінувати мир і тишу, спілкування людей між собою.

Люди стали добрішими, один одному почали допомагати, питати: «Чи все нормально? Може, якась допомога потрібна?» Нам нічого не бракує. Ми вже звикли до тих продуктів, які купуємо. Тільки до війни ніяк не можемо звикнути.