Війна застала мене вдома — я спала, і о п’ятій ранку мене розбудила донька. Вона була в Києві і сказала: «Мамо, нас бомблять».

Коли кожного дня і кожної секунди по тобі стріляють, ти вже не можеш думати ні про що інше. 

Мене шокувало, що росіяни просто прийшли на нашу землю, де їх ніхто не чекав, і зруйнували життя.

Я забрала дітей, сестру і ми одразу виїхали. Під Василівкою потрапили під обстріл. 

Особливо страшно було за чоловіків — їх перевіряли, змушували роздягатися.

На своєму шляху я зустрічала багато добрих людей, які допомагали. Було відчуття, що війна не роз’єднала, а навпаки, об’єднала людей.

Зараз я в Чернівцях. Обрала це місто, бо тут тихіше. Роботу поки не знайшла, але шукаю. Зі стресом довелося навчитися справлятися, бо в мене діти — я не можу дозволити собі слабкість.

Я вірю, що все скоро закінчиться. Вірю, що Україна вистоїть і переможе.