Коли почалася війна я декілька місяців була в шоці... Старша дитина керувала усім. Він перевіз нас до Києва ще до окупації. Я потрапила до лікарні у відділ психосоматичних розладів. Дуже тяжко виходила з цього стану. Старші діти ще нічого, якось адаптувалися, але менший син Богдан (14 років) підскакує уві сні, кричить та плаче... То кудись хоче тікати....
У мене троє дітей. Я виховую їх все життя сама. Я сама хотіла б стати волонтером. Просто допомагати чим можу.
В окупації ми вірили, що виживемо, що витримаємо, що наші рідненькі воїни нас врятують… У мене троє дітей, ми ділили на усіх те, що є, тримались та молились. Але мені постійно потрібні ліки, які дуже важко було знайти по аптеках.
Я вважаю, що вибухи, смерті людей, дітей - це є травмуючі події, які бачили діти.
