«Війна не може бути на якійсь певній частині території, якщо вона заходить, то це біда для всіх»

Матіос Сергій, учень 11 класу ОЗ "Дихтинецький ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Матіос Наталія Олексіївна

Війна. Моя історія

І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра - ви.

Ліна Костенко

Кузьма Скрябін писав: «Я в свої 46 років розумію, що нейтральним бути не можна. Після місяців війни виходить, що є два паралельні світи: в одному йде війна, а в іншому – вона не йде. Причому на території однієї країни. В одному – гинуть люди, а в другому – абсолютно не поміняли спосіб свого життя: ходять по салонах краси, по дорогих ресторанах, ведуть світські бесіди, витрачають гроші і абсолютно не переймаються ні матеріально, ні духовно за те, що відбувається в нашій країні.

"Війна не може бути на якійсь певній частині території, якщо вона заходить, то це біда для всіх". Це були пророчі слова людини, яка бачила ситуацію в країні не збоку чи скраю, а із середини.

…24 лютого 2022 року моє життя поділилося на ДО та ПІСЛЯ :

У всіх інших країн зараз листопад, 
А в нас — ранок 24-го. 
Десь радіють усміхнені діти,
А у нас півжиття вже стертого.

Десь чути, як пахне квітами,
Десь плани і цілі поставлені. 
Хтось радіє, бо може радіти,
Ми ж не можемо — душі розтерзані.

У когось життя, щастям сповнене,
Хтось чекає кохання відвертого.

А в нас – ранок 24-го

Дев’ять місяців тому вся Україна прокинулася від звуків вибухів – повномасштабна війна постукала в усі наші домівки одночасно. Тепер усі ми знаємо, що таке "правило двох стін", уміємо розрізняти типи обстрілів за звучанням, звикли спати у підвалах та бомбосховищах.

Ми обʼєдналися заради допомоги тим, хто стоїть за всіх нас на передовій. Завдяки нам про сміливість українців дізнався увесь світ – він бачить, що кожен громадянин виборює перемогу на своєму фронті.

Війна – пролита братська кров,
Розбиті серце й мрія.
Війна – це змучена любов,
А в глибині душі надія…

Сьогодні мені 17 – і я можу оцінити весь жах, який несе за собою війна. А тоді, далекого 2014, я проживав щасливі дні дитинства, не розуміючи, що війна вже в НАС на порозі, що вона стукає в НАШІ двері, що ВЖЕ гинуть наші мужні хлопці і дівчата.

Але день 20 липня назавжди закарбувався в моїй пам’яті. Мама прийшла додому заплакана. Мовчки поклала сумку, присіла, про щось довго думала, а потім сказала: - До нас в село прийшла біда. На війні вбито Сашка Чигрина… Старша сестричка зойкнула, з її очей покотились сльози. Вона знала того хлопця, вони колись разом навчались в музичній школі, правда, вона першокласниця, а він – випускник. Як він грав на фортепіано! Як він грав!

Викладачі пророкували йому творче майбутнє, радили вступати до музичного училища. Це був справжнісінький віртуоз! Його пальці, неначе метелики, літали над клавішами. Він грав Лисенка і Чайковського, Бетховена і Баха, а українські мелодії звучали якось по-особливому, по-рідному, душевно…

Усть-Путильська та Дихтинецька школи стали для Сашка рідними: одна відчинила свої двері допитливому першокласнику, а друга випускала у світ вже серйозного юнака. Сьогодні на стінах цих шкіл встановлені меморіальні дошки пам’яті Героя. Лише вітер співає тужливу пісню та синьооке хлопченя задивиться у світлі очі солдата:

А ти загинув за Вкраїну любу…

За справедливість, чесність, доброту,

За мир, свободу і за Батьківщину,

За матір ніжну, милу й золоту!

Тебе нема, як важко нам всім жити

Не можемо повірить досі в це,

Не обіймем тебе ми , як раніше,

І не поплачиться тобі ніхто в плече.

Тоді, 22 липня 2014 року, мені було лише 9 років. Тато, мама, сестричка і я збирались на похорон. У душі був великий неспокій, вирували почуття жалю. Найкращі квітки з маминої грядки лягли на труну Героя. Ще ніколи до того часу я не бачив так багато людей і так багато сліз. Здавалось, біля могили цього мужнього юнака зібрався чи не весь район. Старші люди, молоді і зовсім маленькі діти. Гірко плакали батьки, сестричка і братик, вмивались сльозами друзі, однокласники, сусіди. Згадували…

«Попри свій молодий вік, Олександр зростав з почуттям відповідальності за свою сім’ю. Він сприймав життя по-дорослому, - згадує  класний керівник військового Людмила Гавриленко, яка навчала Олександра у Дихтинецькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. - Завжди привітний, життєрадісний та впевнений у своїх силах Олександр брався за виконання будь-якої роботи, адже потрібно було допомагати родині. Якщо приходив на урок не підготовлений, одразу вибачався та обов’язково готувався на наступний. Пригадую випадок в школі, коли у Сашка щось не виходило, він ствердно сказав: «Ось побачите – я докладу зусиль і сам всього досягну у житті. Я буду там, де буде відповідальна робота, де буде складно». Вирізнявся серед однокласників та був для них авторитетом».

«Сашко – це наша палочка-виручалочка. Він добре розумівся в техніці, міг налагодити роботу телевізора, виправити «збої» в телефоні. Завжди безвідмовний, завжди на зв’язку. Дуже хороша людина. Правду кажуть, що небеса забирають кращих», - ділиться спогадами односельчанка, вчителька Сашка, Людмила Фрай.

«Сьогодні я не просто на похороні людини, я на похороні товариша, сина, Людини з великої літери, - говорить голова села Ганна Василівна Григоряк. – Не вірю, що Сашко вже не з нами. Його нам дуже бракуватиме. Він наш Герой і пам’ять про нього житиме вічне в наших серцях».

Захищаючи незалежність своєї держави, 20 липня 2014 року в смт. Георгіївка Лутугинського району Луганської області український військовий, командир відділення 80-а окремої десантно-штурмової бригади, сержант, учасник АТО Олександр Чигрин загинув в бою з терористами під час снайперського вогню, у результаті підриву бронетранспортера, прориваючи вороже кільце біля аеропорту.

Можна побудувати дороги, нові міста, зорати поле і посіяти зерно, підняти господарство. Але примусити битися серце – неможливо; залікувати зранену душу, не залишивши величезного рубця – неможливо; не бачити страхітливих снів, коли йдеш у бій і втрачаєш друга – неможливо.

Шелестом смерек шепоче вітер,

Плаче водоспадами гірський струмок.

Бо полинули у небо рідні діти

З краю Черемоського у край зірок.

Сумом вкриті вікові Карпати,

І трембіти пісня лине вдалину.

Бо віддала Богові невтішна мати

Найдорожче в світі - молоду дитину.

Люба, Любочка, Любця…Так називають в селі Сашкову матір. Знаю тьотю Любу змалечку: маленька, тендітна, чорнява жіночка з сумкою листоноші. Вона поспішає до односельців, несе звісточку зі світу. Уявляю, як тієї звісточки від сина чекала вона... Вдень і вночі чекала на телефонний дзвінок і коротеньке: «Мамо, все добре…».

Того дня зателефонував Роман, товариш і побратим Сашка (нині – зять Любові Чигрин, чоловік дочки Мар’яни). Не говорив довго, не міг – душили сльози. А в матері на секунду зажевріла надія: може, поранений, але тільки, щоб живий…

Мамо, ця ніч була тиха. По черзі ми спали.

І я навіть сон встиг побачити ,мамо !

Про тебе,про рідне село під осяяним небом…

Не плач, що пішов воювати. Так треба.

За рідну краіну. За волю. За тебе...

Твій хрестик на грудях, молитва, що вчила -

То є оберіг і така дужа сила,

Неначебто ангел ховає під крила…

Тут зовсім по - іншому все відчуваєш.

Так хочеться жити. Любити…

 Світає...

Пора. Буде бій, але я не боюся.

Щасливий, що голос почув твій, матусю.

Прийду і в обійми твої загорнуся.

Люблю тебе, матінко! Я повернуся…

…Не повернувся. Засяяв новою зіркою на небі, розпростер крила, захищаючи український народ… Скільки їх там, тих, хто тримає небо над Україною, хто в молитві до Бога просить захисту за нас, на землі живущих? Сотні… Тисячі…То наші Герої. То наші Янголи-охоронці.

Слава Україні! Героям слава!… Я вірю, що війна закінчиться, і ми будемо думати про неї в минулому часі. Ми будемо довго-довго плакати, але то будуть сльози радості  і від них ставатиме все світліше в наших очах. Ми захочемо жити, але жити по-новому! Прийде день – ми складемо іспити і вступимо до омріяного ВУЗу, захочемо нову сумочку чи кроси. Не буде того жахливого виття сирен, а звучатиме весела українська пісня.

Ми знімемо нове кіно, без росії-русні-рашки, про наш Херсон, і Чорнобаївку, і Бучу, і Чернігів; у нас будуть свої артисти, які співатимуть солов»їною мовою; а в наших соціальних мережах не буде прихильників «руского міра»…

Прийде Великий день - ми насмажимо шашликів і будемо святкувати День Перемоги в нашому Криму! Ми будемо багато працювати, бо знаємо, що роботи після «старшого брата» ой як багато: ми відбудуємо будинки, заводи, лікарні і школи! І будуть вони ще кращими!

Прийде наш день – чорне матюччя відступить. Вже не захочеться ляпати бруд “замість тисячі слів”, бо всіх захопить глибина і краса мови.

Прийде новий день – ми будемо пам»ятати наших Героїв, які боронили рідну землю на полі бою, і тих, які вчили нас гуртуватися в одне ціле і любити всім серцем. Нехай у вас не буде навіть крихітного сумніву.

Ми переможемо! Все буде Україна!

Він звавсь Сашко Він звавсь Сашко і був звичайний хлопчик: На велосипеді їздив в «перегонки», В футбол ганяв м’яча він на толоці, У школі вчителя уважно слухав на уроці… Він звавсь Сашко і був звичайний хлопчик: Весела посмішка і добрий щирий погляд, Душа симфонію Бетховена співала, Коли рука його на фортепіано грала… Він звавсь Сашко і був звичайний хлопчик: Хіба серйозний більш і не по роках дорослий Умів брехню від правди відрізнити, І так хотів заради щастя в світі жити… Він – наш герой, Він наша гордість й слава, Його ворожа куля у Луганську наздогнала. Лиш 22 йому зозуля влітку накувала… Схилімо голови… Тут спить герой… Героям слава!

Чигрин Олександр Іванович за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений - нагороджений

• орденом «За мужність» III ступеня (посмертно; указ Президента України № 708/2014 від 8 вересня 2014 року)

• нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно)