Щелкунова Олександра, учениця 11 класу Калинівського ліцею Єланецької селищної ради Вознесенського району Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Деменко Оксана Миколаївна

Війна. Моя історія

Страшнішого і жахливішого слова як війна немає в світі. Та одного дня в моєму юному серці воно зазвучало з невимовно-болючою силою та стало частиною моєї історії, лишило таврований і незабутній слід у ще зовсім молодій душі. Я Олександра. Народилася і зростала в мальовничому містечку на півдні України. Наша родина жила щасливим буденним життям, а слово «війна» асоціювалось лише з підручниками  історії та розповідями дідусів і бабусь.

Ніколи б не подумала, що в свої п`ятнадцять я стану свідком страшних обстрілів, вбивств, знущань та геноциду вільного українського народу. А найстрашніше те, що все це стане частиною нашого повсякденного життя.

Усе змінилось тієї емоційно складної та жахливої ночі для кожного українця – 24 лютого 2022 року. Сьогодні кожен українець переживає свій особистий початок війни і згадує ті дні, які йому передували. Тож і я розповім свою історію. Тихий та мирний сон перервали гучні вибухи. Страх, незрозумілість і новини, в які просто не можливо було повірити…

Найбільше налякана була мама: навіть слова не могла вимовити. В очах завжди спокійного та врівноваженого тата з’явилася несамовита тривога і бентежність. Вдивляючись в його обличчя, ми розуміли всю серйозність ситуації.

Розпочались затяжні тижні воєнного стану… Сидячи в темному холодному підвалі, не покидали думки і віра в те, що все, що відбувається, є не насправді, і що до вечора все це скінчиться, і що все оце виявилося якимось невдалим жартом чи непорозумінням. Але не судилося.

Звуки вибухів та обстрілів не вщухали ні через день, ні через тиждень… Вулиці, які колись повнилися галасним людським гомоном, шумом автівок, дитячим радісним криком, стали спустошеними та закиданими камінням від розбитих будівель. Дитячий сміх та ігри зникли, а замість них з’явився сумнівний шепіт та страшні крики.

Як тяжко покидати свою домівку, рідні стіни, а разом із ними теплі спогади,  м’якеньке ліжечко, колекцію іграшок, яку ти збирав роками, друзів та все своє життя, яке там промайнуло. Але довелось.... Ми мусили залишити наш дім і втекти від пекельного вогню війни.  Моя сім`я була в безвихідній ситуації. Та як би тяжко нам не було, про те, щоб  покинути Україну, не йшлося й мови.

Зараз я живу у тихому та спокійному місці. Ходжу до школи, заводжу нові знайомства. Інколи нахлинають тяжкі спогади, а вночі ці спогади наздоганяють уві сні. Проте я не вішаю носа і намагаюся жити далі.

Нажаль, таких історій мільйони. Комусь пощастило більше, комусь менше, але кожен потребує допомоги, якщо не фізичної, то психологічної. Тому я  роблю все можливе, адже знаю на власному досвіді, як це тяжко. Війна змінила мене й мою сім’ю назавжди. Ми втратили багато, але змогли зберегти найголовніше – власне життя.

-Чи вірю я в те, що перемога вже близько? – Так! - Чи буду я святкувати її? – Напевно, що ні. Адже завжди треба пам’ятати про те, якою ціною нам дістанеться ця перемога, та скільки людей не побачать цього щасливого і довгоочікуваного дня.

Перш за все я гірко заплачу й дозволю вийти всьому тому, що тримала в собі всі ці роки. І вже потім почну будувати плани на майбутнє. Адже це не лише кінець клятої війни, а й великий початок нового – відбудови та підняття нашої вільної, незалежної держави.

Перемога

Я не стану будь-кого вітати.

Це не свято. Це суцільний біль!

Ми роками ще не будем спати,

Чутимем тривоги звідусіль.

Як проб’ють востаннє кулемети

Донебесний простір три рази.

Як настане день,

 Коли прийдуть додому, хто вцілів.

Лише тоді незнане стане знаним.

Цифри стануть всюди.  Будуть снитись уночі.