Смовський Максим, учень 8 класу Остерського ліцею №2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Смовська Ірина Юріївна

Війна. Моя історія

Ви–підліток?! Якщо ні, то Ви по-іншому сприймаєте світ, бо в нас (як кажуть дорослі) «грають гормони». Я – підліток і , можливо, саме тому я надзвичайно болісно все переживаю, а зараз – і поготів. Мене повністю змінила війна. Та хіба тільки мене?! Вона без дозволу переформотувала свідомість українців…

Я змінився… Ми змінились. Ніколи раніше я не бачив такої безпорадності в очах батька й такої тривоги та паніки – у материнських. Та щось ці кляті рашисти все ж зробили. Вони об’єднали нас, наш народ, як ніколи.

Я – підліток …І, як усі підлітки, щоденно гортаю стрічну новин у ФБ, інколи – намагаюсь навіть заснути під звуки сирени (бо якось же треба спати!), прагну якось допомогти своїй  Україні, народу, героям… Та що я можу?! Від безпорадності й безпомічності стискається серце.

Воно часто калатає, вискакує з грудей. Особливо, коли дивишся у фейсбуці на звірства орків або коли на вулиці « зустрічаєш гради». Ці звуки назавжди вкарбовуються у підсвідомість, проникають через шкіру, прямують до серця і там залишаються на постійне місце проживання.

Я – підліток…лише підліток і, мабуть, багато чого ще не розумію у цьому житті, але не можу ніяк пояснити собі, як під одним небом, одним лагідним сонечком народжуються такі  РІЗНІ люди?! Як після скоєного хтось може спокійно спати, насолоджуватись життям, кохати, народжувати дітей?! Як люди можуть взагалі називати себе людьми?!

Я – підліток… Мине час і я (дай, Боже) стану дорослим і, можливо, не кожного дня буду згадувати війну, але КОЖНОГО РАЗУ, коли на вулиці чи у під’їзді щось грюкне, я буду здригатись… Війна назавжди зробила з нас (дітей) «інвалідів страху». Я – підліток…і я назавжди травмований війною.

Який він " мій шлях"? Чи думає про це підліток? Чи замислюється над тим, куди рухатись далі? У дитинстві справді цим не переймаєшся, але коли дитинство жорстоко й болюче нищить  війна - отоді мислити починаєш швидше й рішучіше. Після 24 лютого 2022 року я зрозумів, що мій шлях нерозривно пов'язаний з моєю країною. У перші дні повномасштабного вторгнення більшість моїх друзів з мамами, бабусями, сестрами виїхала за кордон. А я вирішив лишитися.

Так, так. Саме я. Матуся благала мене, вмовляла, та я чітко вирішив: з рідної землі - ні кроку, та й татка лишати самого було якось боляче. Мама трохи побідкалася, але переконати мене не змогла і, звісно, лишилася зі мною.

Я переконаний, що нема нічого ціннішого за рідну землю, рідних та близьких людей. Тому нашу країну ми нікому не віддамо. Але щоб жити на своїй землі, дихати вільно, нам потрібно ще боротися, пройти нелегкий тернистий шлях, шлях боротьби - і зброєю, і словом, і ділом…

А я впевнений, що воля, яка дійстається жертовністю, нескореністю та любов'ю до рідної землі , - безцінна.

Ми живемо у надто важкий час, але лише так - потом і кров'ю виборюємо Нашу свободу, боремося за Нашу правду. І хай Бог нам, усім українцям,  у цьому допомагає. Віри нам, дорогі українці, і переможного Миру!