Полотнянко Максим, 9 клас, Вінницький ліцей №7 ім. Олександра Сухомовського

Вчитель, що надихнув на написання — Засімович Олена Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів... Кожен із них залишив відбиток у моєму житті, назавжди змінивши моє сприйняття світу, людей та самого себе. Війна не просто ввірвалася в наші домівки – вона стала частиною нашого існування, щоденною реальністю, яка супроводжує нас із першого ранку й до пізньої ночі.

Коли вранці 24 лютого розпочався обстріл, я прокинувся від звуків вибухів і не міг повірити в те, що відбувається. До цього моменту війна була для мене чимось далеким, майже нереальним. Усі попередження й повідомлення здавалися перебільшеними. Але коли ракети полетіли на наші міста, все раптово стало занадто реальним.

Спершу шок. Тоді було важко усвідомити масштаб того, що відбувається. Телевізор і новини в телефоні перетворилися на єдине джерело інформації.

Серед постійних повідомлень про загибель людей, руйнування будинків та евакуацію в глибині залишалася надія: «Це не може тривати довго. Це скоро закінчиться!»

Але вже через кілька днів стало зрозуміло, що все йде за іншим сценарієм.

Одним із найбільших викликів було змиритися з тим, що життя не повернеться до «нормального» стану так швидко, як хотілося б. За перші тижні війни моє життя кардинально змінилося. Я, як і багато інших, був змушений залишити свою домівку через небезпеку, шукати прихисток у відносно спокійних регіонах країни.

Покинути рідне місто – це не просто змінити місце проживання, це залишити спогади, надії та частинку самого себе!

Кожен день приносив нові випробування. Потреба в безпеці була головним пріоритетом, але разом з цим з’явилося й відчуття відповідальності. Я усвідомив, що, як і інші, повинен допомагати тим, хто поруч. Хтось почав волонтерити, інші приєдналися до тероборони, а

я долучився до інформаційної боротьби, допомагаючи поширювати правдиві новини та підтримуючи інформаційний фронт.

Кожен із нас шукав свій спосіб бути корисним у цей час.

Після кількох місяців війна перестала бути екстреною новиною. Вона стала частиною нашого повсякденного життя. Навіть тоді, коли ми сміялися або знаходили моменти радості, відчуття напруги не зникало. Постійні повітряні тривоги, новини про бої на передовій, страх за близьких – усе це перетворилося на щось звичне, хоч і страшне.

Страх змінився втомою.

Кожен із нас втомився жити в постійному стані напруги.

Наша психіка намагалася адаптуватися, але залишалася ця непевність – коли все це закінчиться? Як довго ще ми будемо жити в таких умовах?

Я бачив, як навколо мене люди втрачали близьких, домівки, звичне життя. В цей період з’явилося розуміння, що потрібно знайти баланс між життям у війні та життям, яке продовжується. Ми навчалися жити в умовах постійної небезпеки, проте це не означало, що ми здавалися.

З часом я почав розуміти, що війна об’єднала нас як ніколи раніше. Незважаючи на всі жахи, вона показала нам нашу силу та здатність до опору. Люди об’єднувалися й допомагали одне одному, створювали волонтерські організації, долучалися до роботи пунктів незламності.

Мій шлях на цьому етапі змінився з виживання на активну участь. Відчувши внутрішню силу, я зрозумів, що не можу залишатися осторонь. Знайомі батьків пішли на фронт, інші залишилися у тилу, але всі ми, як дорослі, так і ми, діти, мали спільну мету – допомагати й перемогти ворога.

Тепер, коли минуло майже 1000 днів війни, я відчуваю, що цей шлях назавжди змінив мене. Війна не лише забирає, вона й формує.

Я навчився цінувати прості речі, які раніше сприймав як належне: тихі ночі, зустрічі з друзями, можливість бути з родиною.

Мій шлях став складнішим, але я відчуваю, що він зробив мене сильнішим.

Я більше не дивлюся на війну лише як на трагедію, хоча вона й принесла стільки болю. Я не знаю, коли вона закінчиться, але я знаю одне: наш шлях не закінчується разом із нею. Ми будемо жити з цим досвідом, але також будемо працювати над тим, щоб відбудовувати країну й творити наше майбутнє.

1000 днів війни зробили нас сильнішими, згуртованішими, і ми готові продовжувати боротьбу, доки не настане перемога.