Бабічев Георгій, 1 група, 1 курс, Одеське вище професійне училище морського туристичного сервісу

Вчитель, що надихнув на написання — Буц Олена Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Жорік, мені 16 років, і я живу в місті Біляївка, що в Одеській області. Вже 1000 днів триває війна, і за цей час змінилося абсолютно все — і країна, і люди і я сам... Україна стала полем бою не тільки для військових, а й для звичайних людей. Кожен намагається робити свій внесок у спільну боротьбу, навіть якщо це здається маленьким і незначним.

Війна почалася коли я був ще молодшим, і тоді не до кінця розумів, що відбувається. З кожним днем я все більше почав усвідомлювати серйозність ситуації. Наше місто, Біляївка, хоч і знаходиться далеко від лінії фронту, але все одно не уникнуло війни. Ми чули вибухи, повітряні тривоги стали частиною повсякденного життя. Щоразу коли лунала сирена, я відчував тривогу за наше майбутнє. Але

найстрашніше — бачити новини з інших регіонів, де кожного дня гинуть люди, руйнуються будинки та цілі міста стають руїнами. Я ніколи не думав що Харків, Маріуполь чи Київ, можуть виглядати так, як на тих кадрах.

Разом із родиною ми не могли залишатися осторонь і дивитися на це склавши руки. Ми почали збирати непотрібні речі — одяг, взуття, ковдри та інші побутові предмети, та передавали їх переселенцям, які тікали з окупованих територій. Це були люди, які втратили все: домівки, речі, роботу, та втратили надію на повернення додому.

Іноді ми навіть купували нові речі, коли розуміли, що наших речей вже не вистачає, або що ці люди потребують більшого.

Хоча це і не глобальні вчинки, але ми знали, що кожна маленька допомога може зробити їхнє життя трохи легшим у такі важкі часи.

Окрім допомоги речами, ми з батьками намагалися періодично робити внески до різних благодійних фондів, які допомагали військовим. Хоча суми були не дуже великими ми розуміли, що кожна гривня важлива. Ці кошти йшли на підтримку армії, на купівлю обладнання, ліків, одягу для солдатів на фронті. Вся Україна в цей час об’єдналася, щоб підтримати своїх Захисників. Люди з різних куточків країни — від заходу до сходу, від півночі до півдня — надсилали кошти, речі та ліки, щоб допомогти нашим військовим, і тим хто постраждав від повномасштабного вторгнення.

За цей час я зрозумів, що Україна — це не просто держава на карті. Це люди, які готові боротися за своє Майбутнє, за свою Свободу.

Я бачу як Київ вистояв під час страшних боїв, як Харків не здається, попри постійні обстріли, і це переповнює моє серце гордістю за наш Народ. Навіть якщо ми в Біляївці, далеко від фронту, я знаю, що наші зусилля, наші донати та допомога переселенцям, дійсно роблять внесок у цей спільний шлях до нашої Перемоги!

1000 днів війни — це важкий і дуже довгий шлях. Але ці дні навчили мене цінувати кожен момент, бути вдячним за те, що маю, і допомагати тим, хто цього потребує. Я пишаюся тим що навіть будучи підлітком, можу бути частиною цієї боротьби за Свободу та Незалежність! Ми всі разом, незалежно від того де живемо: в Біляївці, Харкові чи Києві — йдемо до Перемоги! І я вірю, що цей день настане, День Перемоги!