Арська Юлія Михайлівна, вчитель, Український фізико-математичний ліцей Київського національного університету імені Тараса Шевченка

«1000 днів війни. Мій шлях»

Спочатку думала, що не моя тема. Не хотілося знову гортати в пам'яті картинки того моторошного початку, евакуації з Києва (хоч і не далекої, але все ж таки) та першого місяця невизначеності, розгубленості, страху, не хотілося викликати болючих спогадів, а ще більше не хотілося транслювати усе це на загал. Та потім вирішила: не розповідатиму про сумне (звісно, було й таке, і багато), а, навпаки, згадаю краще про те, що ж доброго, приємного, світлого відбулося зі мною протягом цієї 1000 днів, що саме надавало мені сил та мотивувало рухатися вперед.

Тож моє есе про 1000 днів вдячності, віри, любові та духовного зростання.

І передусім проміння вдячності та любові я адресую своїй родині – найближчим, найдорожчим у світі людям, які постійно були поряд, саме за те, що були і є поряд. Усвідомлювати, що в жахливий час початку повномасштабного вторгнення я не була самотня, – це безмежне щастя! Адже знаю, що було багато українців, які тоді опинилися сам на сам зі своїм відчаєм та болем.

Я неймовірно вдячна своїй роботі за те, що вона в мене була й тоді, на початку війни, і є зараз. Адже моя робота – навчати!

Навчати дивовижно обдаровану молодь – вихованців фізико-математичного ліцею. І я не втомлююся дякувати своїм чудовим фізматівцям, за те що залишаються в Україні, відвідують уроки, пишуть диктанти, твори, самостійні, учать вірші, беруть участь в олімпіадах та ще й перемагають і, попри недоспані тривожні ночі, залишаються допитливими та активними шукачами нових знань! Переповнюють світлі почуття, коли згадую, як на перших, уже під час війни, онлайн-уроках мене підбадьорювали, мотивували, та що там казати, справді, дарували крила життєрадісні й щирі слова моїх любих восьмикласників: "Добрий день! А що нове ми сьогодні вивчатимемо?" І відразу (хай ненадовго, на час уроку) розчинялися тривоги, забувалися вибухи, зникали втома та страхи. Тому що вони були, оті онлайн-зустрічі, для нас з учнями, справді, рятівними.

Також протягом цієї 1000 днів мене стимулювали розвиватися і досягати нехай маленьких, але моїх особистих професійних перемог мої колеги – творчі, енергійні, амбітні!

А ще (ніколи б не подумала!) моїми чудовими натхненниками стали просто люди – українці – які надихали однією лише своєю присутністю в моєму житті. Згадую свої відчуття, коли в Києві вперше від початку війни нарешті запрацював метрополітен і я зайшла до вагона. Здавалося б, буденна історія – працює метро, пасажири їдуть хто куди, – але сама ця звичайна життєва ситуація своєю звичайністю і повертала в часи спокою, стабільності, впевненості в завтрашньому дні – у мирне життя.

"Виявляється, який то кайф – просто їхати в метро серед людей – таких різних: стривожених, сумних, втомлених, задумливих, зосереджених, а іноді навіть (як добре!) усміхнених, словом, це ж як раніше, до війни!" – думалось мені.

І, справді, як би страшно це не звучало, саме війна навчила багатьох з нас (і я не виняток) по-справжньому радіти буденним речам та подіям: прогулянці із собакою, каві з тістечком у парковій кав'ярні, зустрічі з друзями, коли є можливість спати протягом цілої ночі вдома, а не в укритті, коли не вимикають світло та воду...

Дуже хочу, щоб це есе стало мотивувальним, сповненим оптимізму й віри, що життя переможе війну.

Знаю, що можливість жити та смакувати це життя я маю завдяки щоденній самовідданій боротьбі воїнів ЗСУ. І якщо я та мої близькі живі й здорові, треба жити, не примножуючи печаль, а  продовжуючи вчитися помічати красу та творити добро, і робити це, передусім, для себе й для свого оточення.

Адже за цю 1000 днів я зрозуміла таку істину: кожен з нас, звичайних українців, своєю жагою до життя, відповідальною працею, саморозвитком, світлими думками, молитвою, любов'ю та вірою, своїми маленькими, у масштабах цілої держави, кроками і нехай незначними, але такими жаданими особистими перемогами, впевнено наближає найважливішу ПЕРЕМОГУ для всієї нашої країни.