Пономар Артем, учень 9 класу Ліцею "Крила України"
Вчитель, що надихнув на написання есе - Філіпова Світлана Миколаївна
Війна. Моя історія
Що я відчував, коли почалось повномаштабне вторгнення? В перші дні було дуже складно і страшно. Кожного разу, коли тривала повітряна тривога, я відчував страх за себе і за всіх своїх рідних. Я забирав свою кішку Сінді з собою в підвал, та пригортав її до себе під курткою, а ще я розмовляв зі своєю папугою. Так я заспокоювався.
Ще пам'ятаю, коли ми з бабусею облаштовували наше сховище там, де вона працює, момент, коли я намагався врятувати продукти від крис, які там завелися. Це було весело, але й трошки страшно, тому що я боюсь гризунів та різних комах.
На щастя, в нашому місті, більш - менш спокійно, але все ж таки страх залишається.
Цей день, 24 лютого, пам'ятатиму все життя. Коли я прокинувся, то почав збиратися до школи, але, після дзвінка батьків, зрозумів, що почалася війна і до школи я не піду.
Одразу почав збирати тривожну валізку і телефонувати та писати всім своїм друзям та рідним, мабуть так я знімав стрес та долав страх перед невідомістю. Нажаль, через війну мої плани змінилися, але я не жалкую, тому що пішов у 9 клас де нові однокласники, чудовий класний керівник, нові предмети та креативні вчителі.
Зараз навчання, гуртки, громадська робота відволікають від думок, що іде війна, що можуть бути «прильоти», та наповнює моє життя різними позитивними емоціями.
З початку війни моя сім'я навіть і не планувала виїжджати за кордон, тому що наш дім це - Україна! Я пишаюсь тим, що я українець!
Чи змінилося моє життя після повномасштабного вторгнення? Так, змінилося, я став дорослішим, навчився відповідати за свої вчинки.
Війна нас навчила цінувати життя та близьких людей. Я вчусь розмовляти українською мовою усюди, тому що не хочу розмовляти мовою окупанта. Українська мова дуже гарна, солов'їна, милозвучна, найкраща. Моя мама під звуки сирени написала вірш про війну, її друзі та родичі запевняють, що цей вірш треба надрукувати в газеті «Знам’янські Вісті».
Війна – це страждання, зло, страх, сльози. Чому російський народ такий жорсткий?
Мені боляче згадувати ті міста, які зруйновані, особливо міста, в яких я був. Я вважаю, що «народився в сорочці». Чому так? Тому що я не був в окупованому Маріуполі чи Херсоні, не бачив мертвих людей та тварин, не бачив, як ґвалтують жінок, мені не довелось страждати через це, але я щиро співчуваю людям, які все це бачили.
Війна навчила цінувати маленькі радощі життя й цінності. Коли починається тривога я постійно перебуваю в напруженні, я вчусь бути мужнім та сильним, допомагати і підтримувати близьких мені людей.
Від початку повномаштабного вторгнення моя родина активно долучилася до волонтерської діяльності, донатить на ЗСУ, допомогає тваринам, які постраждали під час військового конфлікту. Моя головна мрія це - Перемога! Тому я, крім навчання, займаюсь громадською діяльністю. Я є заступником голови правозахисної дитячо-молодіжної громадської організації «Оберіг».
З 25 листопада ми розпочинаємо реалізацію проєкту від Освітнього дому прав людини в Чернігові «Разом проти булінгу». Він є ініціативою з протидії булінгу, спрямованою на створення безпечного та підтримуючого середовища для учнів ліцею «Крила України» з акцентом на дітей з числа ВПО.
Проєкт сприяє розв'язанню актуальної проблеми булінгу серед дітей та підлітків з числа внутрішньо переміщених осіб.
Я щиро вірю в Перемогу! Моя порада: допомагайте іншим, вірте в ЗСУ, та радійте життю, яким би воно складним не було. Життя - складна штука, але треба в ньому знайти себе. Головне, щоб ми всі були здорові та живі.
Наші поразки роблять нас сильнішими. А наші перемоги роблять нас Нескореними та Незламними. Україна понад усе! Слава Україні! Слава нації!