Турі Софія, 11 клас, Ліцей №59 м. Київ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тімоха Світлана Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Якщо тобі треба якось це назвати, то назви це долею.

Ніколас Д. Вольфвуд

Ніч. Злива. Складно полічити, скільки днів над небокраєм не пробивалося яскраве сонце, постійно його намагалися приховати сірі насуплені хмари, що раз за разом насторожували своїм несамовитим ричанням. Тільки-но прокинувшись, я намагалася зрозуміти, що відбувається...

Звуки вибухів чи грім? А, може, це гуркіт рейок від потяга, що швидко пронісся за вікном? Раптова тиша насторожувала. На телефоні зблиснуло сповіщення: «Підвищений рівень небезпеки!».

Я миттю скочила, поспіхом ухопивши записник, з яким не розлучалася довгий час, побігла в сусідню кімнату за бабусею. Вона вже піднялася з ліжка й тихо прошепотіла: «Сонечко, ти тут, ходімо швидше!». Раптові вибухи... Ще й ще… Здавалося, ніби вони лунали прямісінько над нами...

О, Боже! Дивне тепло окутало спину, я зрозуміла, що на мить втратила свідомість. Старенька Марфа пригортала мене до себе, вуста її шепотіли молитву, як потім з’ясувалося, ту саму, що й у сорок першому… 

Так, сидячи поряд, ми дочекалися відбою. Думки юрмилися в голові, слабкість скувала все тіло. Незчулася, як провалилася в пусту безодню. Відкрила очі – ранок, бабусине ліжко, духмяний аромат липового чаю… Піднялася, притиснувши до грудей те, що давало надію, приємні спогади та дівочі мрії - записник в яскравій обкладинці, що  немовби підбадьорював мене вустами Романа.

Я розгорнула його і знову опинилася подумки там, в укритті поблизу залізничного вокзалу у Львові. 

Переляканий погляд дівчини та, на диво, сильний зосереджений захисний магніт його темних брів.

Ми сиділи одне навпроти одного у сховищі під час чергової повітряної тривоги. Роман підійшов, привітався. Познайомилися. 

Зав'язався діалог:

- Переселенка?

- Ні.

- Пощастило.

- Так, мені дуже шкода всіх, хто залишився без домівок! Я зараз у бабусі,   вона пече смачні пиріжки, а я приходжу на вокзал і пригощаю біженців. А ти?

Роман почав розповідь, яка чорним відблиском війни відгукнулася в мені: «Проснувся від жахливого виття сирени за вікном. У хаті нікого. Поки одягався, мама з розгубленим обличчям повернулася з двору, принесла дивну звістку: війна.

Я не міг усвідомити значення цього слова, наче говорилося про щось таке, чого не може бути. Вчителька надіслала повідомлення: сьогодні до школи не йти».

Він родом зі Сходу України. Його містечко почало змінюватись  поступово. Тривоги лунали все частіше, додавалися звуки вибухів. Часто ховалися в погріб. До школи не ходили по декілька днів. Удень, коли батьки були на роботі, Роману доводилося бігти до сусідського льоху, щоб не залишатися самому.

Одного разу снаряд впав недалеко від їхнього будинку. Тоді батько прийняв вольове рішення: відправити його з мамою на Захід України до далеких родичів.

Пам’ятаю, що говорила: «Мене часто дивувало, коли всі бажали мирного неба над головою. Адже це і так зрозуміло, це те, що завжди є і буде, люди ж свідомі… Не розуміла до цієї зими». Роман у відповідь: «Війна. Її не осягнути розумом». Після тривалої паузи розмова відновилася: ділилися думками, не помічаючи швидкого плину часу, розмовляли про все...

Ми були такі різні: різні долі, з протилежних куточків країни, але виховані на спільних цінностях. Щойно познайомилися, а відчуття було, ніби ми добре знали одне одного вже давно.

Сигнал відбою повернув нас до реальності. Роман взяв мої долоні, зазирнувши в очі, сказав так просто і впевнено: «Повір, все буде добре! Війна закінчиться,  ми зустрінемось!».

Він пішов, подарувавши мені той промінчик сонця, якого так не вистачало, який  допоміг  прорости скутому паростку надії в моїй душі.    

Щоразу, закриваючи щоденник, запитую себе: «Чому ми не обмінялися номерами телефонів?». Ця зустріч на перехресті людських шляхів була зовсім випадковою... А, може, й ні? У будь - якому разі вона дала мені впевненість у завтрашньому дні та віру в мирне щасливе майбутнє.