Дуфник Марина, 9 клас, Іванковецький ліцей Дунаєвецької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Павлова Олена Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна… Таке страшне слово. Ніколи не могла б подумати, що я буду жити під час війни. Про неї я читала в книжках, дивилася по телевізору, вивчала на уроках історії, слухала розповіді прабабусі. Та щоб таке сталося у 21 столітті, в центрі Європи!?

Тисяча днів війни… Якщо вдуматися у те, що пережив мій народ за ці дні, і досі переживає, стає надзвичайно моторошно.

23 лютого 2024 року був звичайний день, який не передбачав нічого поганого. Я була у школі, весело проводила час з друзями, разом ми сміялися, веселилися, раділи життю. Ввечері, лягаючи спати, не могла б подумати, що через декілька годин моє життя кардинально зміниться — розпочнеться страшна війна.

Двадцять четверте лютого... Ранок. Мене будять стривожені батьки зі словами: «Прокидайся, війна!». І раптом я почула вибухи. Спочатку подумала, що то грім. Але, на жаль, це були вибухи смертоносних ворожих ракет.

Мене переповнювали почуття страху, розпачу, безпорадності, страху за батьків та рідних. Особливо хвилювалася за тата, який поїхав на роботу. У цей момент усвідомила, як важливо цінувати прості речі — любов і підтримку рідних, спілкування з друзями, навчання у школі.

Проте з перших днів війни я вже зрозуміла, що моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Не буде таким безтурботним.

У перші дні війни я лякалася будь-якого голосного звуку. Усі люди в селі сиділи по домівках, не виходили навіть на вулицю. Особливо шкода було самотніх стареньких людей. Моя сусідка, бабуся вісімдесяти років, жила сама, і під час тривоги завжди приходила до нас, щоб бути з нами поруч — так їй було спокійніше. Ми і самі не знали, що на нас чекає у найближчому майбутньому. Мама зібрала у тривожну валізу усі документи, щоб у необхідний момент вони були поруч.

Війна — хижий, голодний звір, який живиться нашим страхом, болем, розпачем. Але ми сильні, ми боремося за своє життя у вільній країні. Військові захищають нас на фронті, а ми робимо все можливе, щоб допомогти їм.

У моєму ліцеї майже щомісяця проводяться благодійні ярмарки та концерти, де я активно беру участь разом із своїми друзями. Ми плетемо сітки, збираємо теплі речі, медикаменти та продукти для наших захисників.

Разом з батьками неодноразово я збирала посилку для нашого друга, який зараз стоїть на захисті нашої держави, завжди долучаємося для допомоги військовим-односельчанам. І як боляче, коли гинуть на цій клятій війні наші герої. На жаль, у моєму селі вже є багато поранених, загиблих та зниклих безвісти військових.

Війна не обійшла стороною нікого, вона торкнулася кожного з нас. Одного ранку я прокинулася — і побачила свою маму в сльозах. Вона сказала, що татові прийшла повістка. Цей день я запам'ятала на все життя. Мене охопив страх і відчай, такий, що не могла дихати, адже мій тато і моя мама — це моє все. І без тата я просто не зможу жити.

Три дні його не було з нами, і ці тривожні дні були дуже важкі для мене та для нашої родини. На четвертий день він повернувся. В тата проблеми із здоров’ям, і його відпустили додому. Зараз він працює комбайнером, щоб забезпечити нашу Україну хлібом.

Тисяча днів війни… Тисяча днів і ночей хвилювань, страждань, сліз і розпачу… Як це багато! Але в людей є така здатність: пристосовуватися до будь-яких умов, навіть таких страшних. Головне — не впадати у відчай.

Ми маємо об’єднатися, допомагати нашим військовим, бо як би нам не було важко, але їм набагато важче. Тому я хочу подякувати Захисникам та Захисницям, які боронять нашу Україну і кожного з нас.

Я вірю, що скоро ми переможемо і настане мир.
СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!