Чуприна Світлана, вчитель, Станіславський ліцей ім. К. Й. Голобородька

«1000 днів війни. Мій шлях»

Станіслав, рідне село, яке досі пахне материнським хлібом і теплими літніми дощами, перетворилося на пекло, коли до нього увійшли загарбники. Ніби ніч накинула чорне полотно на наші оселі, і сонце не могло пробитися крізь цей морок. Ті, хто колись приносив добро і затишок у кожен двір, тепер мовчали за закритими дверима.

Війна не просто увірвалася — вона хапала нас за душу холодними руками і не відпускала.

Російські солдати оселилися в покинутих хатах, які колись наповнювались сміхом і теплом. Тепер ці домівки стали для них прихистком, а для нас — символом нашого безсилля. Вони перетворили наші оселі на свої тимчасові укриття, затоптані чоботами війни, і кожна покинута хата ніби стогнала від наруги.

А ми залишалися в полоні не тільки їхніх очей, але й залізних блокпостів, що як непрохідні стіни обгородили наше село. Ні заїхати, ні виїхати. Наше життя стало схожим на клітку, і кожен новий день здавався нескінченною ніччю.

Ще вчора тихі вулиці, де звучав сміх дітей, були залиті страхом. Вони, чужі й страшні, заходили в кожну хату, як холодний вітер, який забирає все тепле й живе. Вони забирали не тільки наші речі — вони забирали наше минуле, наш спокій.

Кожен новий день ставав схожим на нескінченний кошмар, де час зупинився. Блокпости, на яких стояли їхні пильні очі, перетворили село на клітку.

Не можна було ні вийти, ні зайти — як пташка, що марно намагається вирватися з залізної клітки, так і ми, люди Станіслава, залишалися ув’язненими у власних домівках.   

Гуманітарна катастрофа обрушилася на нас без попередження.

Як буря, що зносить усе на своєму шляху, так і ми залишились без продуктів, без ліків, без надії. Старі й малі вмирали в тиші, бо не було чим їх рятувати.

Власні сльози були нашими єдиними ліками, а сподівання — єдиним хлібом, яким ми харчувалися.

Та раптом, ніби промені ранкового сонця прорвалися крізь грозові хмари, прийшли ВОНИ — наші українські захисники. Вони увійшли в село, як у казці, де герої звільняють зачароване царство від темної сили.

Люди, не вірячи своїм очам, вибігали з домівок, обіймаючи наших воїнів, мов рідних братів, що повернулися з довгих мандрів. Здавалося, кожна пелюстка, яку клали під їхні ноги, співала пісню про свободу.

Плач, який ми стримували ці дні, прорвався, мов повінь. Ми плакали від радості, від болю, від того, що більше не потрібно боятися. Наші душі, які були замкнені у кайдани страху, раптом стали вільними, мов птахи, що здійнялися в небо, тягнучи за собою всі надії й мрії, які ми так довго берегли в серцях.

Того дня наше село ожило. Відчувалося, що саме повітря наповнене новим життям. Люди несли квіти, мов молитву за мир, дарували їх нашим воїнам, які повернули нам не лише землю, але й майбутнє. Тепер ми знову могли дихати, сміятися, мріяти.

1000 днів війни залишають шрами на нашій землі, але не вбили в нас надію. Ми пройшли через морок, але вийшли сильнішими. І кожен крок тепер — це наш шлях до нової України, вільної і незалежної.

Станіслав вистояв, і ми вистояли разом із ним.