Лапушинська Яна, 10 клас, Хмельницький приватний ліцей «Мої обрії»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Королевська Ольга Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моя історія, пов’язана з початком повномасштабної війни 24 лютого 2022 року, назавжди змінила моє життя. Вже за кілька днів до цієї події я захворіла, тому тимчасово не відвідувала школу. Пам’ятаю вечір середи, коли готувалася до дистанційного навчання, яке мало початися наступного дня.

Саме тому я вирішила лягти спати раніше, щоб підготуватися до завтрашнього дня.

Однак вранці 24 лютого мій організм прокинувся раніше, ніж продзвенів будильник. Це сталося приблизно о шостій годині ранку. Мою увагу привернули звуки з вітальні. Зацікавлена, я вийшла подивитися, що відбувається. Батьки пакували тривожну валізу. Я запитала їх: «Що ви робите?»

Мама відповіла тихо, але з відчутним занепокоєнням: «Почалася повномасштабна війна».

Ці слова закарбувалися в моїй пам'яті назавжди. Усвідомлення ситуації було важким: у голові проносилися хвилі емоцій: паніка, страх і нерозуміння того, що відбуватиметься далі. Я почала спілкуватися з друзями в чатах. Ми ділилися своїми переживаннями, хто де перебуває, що робить і які плани на найближчі години. Усі були шоковані й розгублені.

Навіть звичайні повідомлення набували іншого значення, коли ми не знали, що принесе майбутнє і як захистити себе та своїх рідних.

Пізніше того ж дня батьки попросили мене та сестру записати номери телефонів родичів на випадок екстрених ситуацій. Ми також почали заклеювати вікна скотчем, що виглядало дивно й незвично для мене. Увечері всі намагалися заснути, але це було складно через тривогу. Було вирішено, що хтось із нас чергуватиме, щоб слідкувати за новинами, поки інші спатимуть.

Незважаючи на втому, справжнього сну не було – тривога й страх тримали всіх напоготові.

Наступного ранку батьки вирішили, що ми маємо поїхати до бабусі й дідуся, які жили за містом, де було безпечніше. Проте через певні обставини мене й сестру залишили там, а самі батьки повернулися до міста. Це рішення було нелегким, але на той момент воно здавалося найбільш правильним. Пам'ятаю, що весь час у бабусі ми невідривно слідкували за новинами – телевізор працював цілодобово. В кожному повідомленні ми шукали відповідь на питання: що буде далі? Коли оголошували повітряну тривогу, ми спускалися до підвалу бабусиної сестри, ховаючись від небезпеки. Це відбувалося майже щодня.

Ми щоразу брали з собою необхідні речі та йшли в укриття. Так тривало близько місяця, поки батьки не забрали нас до міста.

Повернення додому стало справжнім потрясінням. Місто змінилося: повсюди були захисні споруди, зокрема протитанкові «їжаки». Війна була відчутна у кожній деталі міського життя. Люди на вулицях виглядали виснаженими, атмосфера була напруженою.

Через кілька днів після повернення я відчула потребу допомогти військовим. Мені було лише дванадцять років, але я шукала спосіб бути корисною.

Я долучилася до плетіння маскувальних сіток. Це робили в школі біля мого будинку, а іноді в центрі міста. Разом з іншими дітьми і дорослими ми плели сітки, відчуваючи, що робимо свій внесок у спільну справу. З часом життя поступово почало входити в певний ритм. Я знову почала зустрічатися з друзями, брати участь у різних заходах. Хоча війна продовжувалася, ми намагалися жити далі. Однак вже через пів року моє життя знову змінилося: я перейшла до іншої школи, з’явилися нові друзі.

Попередня школа не мала достатньо великого бомбосховища, тому вирішили перейти туди, де були кращі умови для безпеки й навчання.

Наразі моє життя стало більш стабільним, хоча я, мабуть, звикла до частих тривог, які лунають під час навчання, уночі та вдень. Я вже не реагую так емоційно на звуки вибухів або повітряних атак. Це стало частиною нової реальності, в якій ми живемо вже більше року.

Війна навчила мене цінувати кожен момент життя і бути сильною незалежно від обставин.