Ми живемо в селі Лимани на Миколаївщині, не виїжджали звідси. Дочка виїхала, а у нас батьки хворіли. Куди ми будемо їхати, хто нас чекає? Що буде, те й буде.
Раніше з нами онук жив, йому 16 років було. Коли воно бахало, він мені каже: «Ба, війна почалася». Він подивися в інтернеті. А тоді і сусіди казали. Отак ми і узнали. Вісім місяців прожили з чоловіком в погребі.
У нас на вулиці дев’ять сімей залишилося. Ми кожний день збиралися. Без світла сиділи, бачили тут все… Нам паркан побили і хату трішки - дірки були. Ну що зробиш...
У нас в селі немає бомбосховища, всі ховалися біля погребу або в погреб. Мій чоловік не боявся, то він трішки посидить у погребі - і йде до хати. А я сиділа в погребі, бо все одно якось страшно. Тепер проходжу в повз нього, і в мене мурашки – думаю: «Боже, вісім місяців проспати в погребі!» Це ж - не на ліжку розвалитися, калачиком спали.
Дочка виїхала до чоловіка у Фінляндію з онуком, якого ми з п’яти років виховували, опікунами були. Одна радість, що син був поряд. Ми одне одного підтримували.
Ми у селі живемо і знаємо: хто через два місяці назад приїхав, хто через три, а є люди, які взагалі не приїжджають. Може, живуть там краще, а може, думають, що тут ще бахкає. А ми вже до всього привикли. Що буде, те й буде. Хочеться, щоб діти та онуки побачили хоч якусь в житті радість. Будемо надіятися на краще.
