З самого початку війни в Авдіївці пожежники не встигли гасити вогонь від прильотів, а потім все частіше стали розбирати завали
Мені зараз 30 років, працюю пожежним рятувальником. У мене дружина, двоє дітей. Я служив в Авдіївському рятувальному загоні, а через воєнні дії частину вивезли, і мене перевели до сусіднього загону. Зараз переїхали до Дніпропетровської області тимчасово, живемо поки тут, працюю в місті Селідове.
Перший день війни почався з поганих новин. Я 22 лютого свою сім'ю відправив до батьків у Харківську область, бо ніхто не знає, що таке буде. А 24-го рано-вранці мені подзвонив наш водій і запитав: «Твої поїхали?» Я сказав: «Так». Він відповів, що там дуже погано. Я подзвонив своїй сім'ї і сказав: «Прокидайтеся, війна». Вони не вірили. Я став думати, як до сім'ї добратися, бо туди ж поїхати було неможливо.
В Авдіївці досить тихо було днів п'ять, а потім було і гучно. Світло пропало десь у березні, газ теж до весни ще був. Поки була можливість, я жив в Авдіївці. З проблемами їжі я особисто не стикнувся. Продуктами нас в частині забезпечені. По роботі ми все частіше і частіше відвідували не тільки на ліквідацію пожежі, а й розбирали завали після обстрілів.
Запам'ятався день народження моєї мами, 22 березня, коли не встигли навіть від диспетчера записувати адреси, куди їхати, - горіло все місто з обіду і до раннього ранку. Ми гасили все, що бачили, рятували людей.
До середини квітня ми несли службу в Авдіївці. Завод уже не функціонував, води на місці не було, і наші функції пожежних виконати було важко, ми наражали себе на небезпеку. Довелось нам виїхати до сусіднього населеного пункту. Ми евакувалися із частиною пожежників, а рідні, сім'я були в Харківській області.
Може, це і добре, що вони поїхали, бо там діти і дружина не застали такого, що я б не хотів, щоб вони бачили і чули. Вони поїхали до родичів у невелике селище біля Харкова. Побачилась ми вже після того, як нас вивезли з Авдіївки. Нам дали тиждень, щоб поїхати до своєї родини. В середині квітня я їх тільки побачив. Ми почали трішки по-іншому цінувати час, проведений одне з одним.
Дуже важко починати все спочатку. Все, що було в квартирі, що там залишилося, розбите. Думаю більше не про себе, а за двох маленьких дітей - їм сім та чотири роки. Тому думаю не за своє майбутнє, а за їхнє, і дуже важко. Де жити, як їх забезпечити, де навчатися? Хотілося б світлого майбутнього. Я зараз надіюсь тільки на те, щоб війна закінчилася якнайшвидше, та починати думати про житло, пускати своє коріння на новому місці. Я розумію, що до свого міста ми не повернемося.
