Народився я в Тернопільській області у 1975 році, але все життя провів на Херсонщині. Я застав війну в Києві. 24 лютого о п’ятій ранку зателефонували хлопцям жінки з Херсонщини, сказали, що почалася війна й пішли танки на прорив Чонгару.

Приїхав я до знайомого, що жив у Херсонській області на правому березі Дніпра, у Гаврилівці. Потім вісім днів чекав, щоб переправитися на лівий берег і дістатися до дружини та дітей. А найтяжчим було потрапити на підконтрольну територію в травні. Треба було 50 постів пройти, де перевіряли сумки, шукали наколки. Психологічно було тяжко. Я покидав Херсонщину 10 травня.

Я чекав у Бериславі 36 годин. Ми там ночували. А взагалі моя подорож зайняла 50-60 годин. Я їхав із Херсона до Кривого Рогу.

Моя дружина з Херсонської області, з села Дмитрівки. Ми тоді ще продукти мали. Коли нас окупували, то ціни підскочили втричі. Наприклад, якщо цукор перед цим коштував 25 гривень, то став коштувати 60. І це стосувалося всіх продуктів.

У мене рідня на заході України. Ми в цей період до них поїхали. Спочатку дружина – через Крим. Потім полетіла до Польщі, а звідти вже добиралася… А я виїжджав через Давидів Брід аж через півтора місяця.

Там залишилися сусіди, які за будинком доглядають, а також я попросив кума наглянути за тваринами. Вони кажуть, що після «референдуму» в них спокійно, немає бойових дій. Там окупація. Звичайно, багато стало колаборантів. Навіть мій сусід перейшов на бік росіян і став головою сільської ради.

На мою думку, українці стали дружнішими, більш відповідальними. Багато людей нам допомогли. Ми прожили в родичів два тижні, а тоді почали шукати житло, і люди відгукнулися.

Знайомі, з якими я працював у Росії, залишилися в Криму. З ними зараз немає зв’язку, ми розірвали стосунки. Вони кажуть, що ми «бандерівці» й самі винні, що на нас напали.